Марина готувала вечерю, коли пролунав дверний дзвінок. Вона взяла ніж для різання овочів і підійшла до дверей. Серце її стукало так голосно, що вона чула тільки його удари. Відчинивши двері, вона побачила не лише жінку, а й трьох маленьких дітей із омріяними очима.

– Ну що, давай, подавай нам їжу, Мариночко!

– Сказала незнайомка, увійшовши в будинок і вже облаштувавшись за столом. Марина уважно розглядала обличчя. “Хто ці люди?” – подумала вона.

– Перепрошую, але… хто ви? – нарешті наважилася спитати вона.

– Да ти що! Ми ж рідні! – Вигукнула жінка.

– Я Лариса, племінниця твого дідуся. Ми приїхали із села. Чи чула про нас? Марина пригадала якісь розмиті спогади про далеких родичів.

Але не пам’ятала облич. – Ой, перепрошую!

– Марина постаралася покращити ситуацію.

– Просто була не готова до раптового візиту. Сідайте, я незабаром подам вечерю. Молодший хлопчик з цікавістю розглядав гарячу сковороду на плиті: – А що там у тебе готується?

– Картопляне пюре та курячі котлети. Сподіваюся вам сподобається. Старша дитина тихенько прошепотіла: – Мені подобається твій дім, тітка Марино.

Лариса, поки діти їли, почала розповідати історії з їхнього села, про те, як змінюється життя, і як складно стало в них останнім часом. – Ми вирішили відвідати місто, показати дітям інше життя. І вирішили зайти до тебе, – закінчила вона свою розповідь.

Марина була вражена відвертістю Лариси. Після вечері вони ще довго сиділи та розмовляли, а діти грали в кімнаті.

Вечір, який розпочався з неприємного сюрпризу, перетворився на тепле та затишне проведення часу. Коли гості йшли, Марина подарувала дітям солодощі, а Ларисі дала свій номер телефону.

– Обов’язково дзвоніть, якщо щось знадобиться, – сказала вона. Лариса посміхнулася: – Дякую, Мариночко. Цей вечір для нас – великий подарунок. Сподіваюся, побачимось ще. Так, незапланований візит приніс Марині нових друзів та нагадав про значення родинних зв’язків.