Віктор повернувся у рідне село. Підійшов до старого будинку в якому раніше жив. Раптом побачив – літня жінка на лавці сидить. – Треба спитати, хто тут зараз живе, – подумав Віктор. – Доброго дня! – привітався він. – Доброго дня! – відповіла жінка, а сама дивиться з цікавістю. – Я раніше, у цьому будинку жив. Не знаєте хто живе тут зараз? – запитав Віктор. Жінка раптом якось дивно заморгала очима. – Вітя, це ти? – здивувалася вона
І діти, і онуки відмовляли Віктора Микитенка від цієї поїздки:
«Куди і до кого ти у сімдесят п’ять років».
Але хотілося Віктору побувати на своїй малій батьківщині… востаннє. Умовив дітей, відпустили ті його на тиждень, якщо рахувати разом із дорогою.
Півстоліття тому виїхав він зі свого міста за квартирою, за грошима. Купив квартиру, привіз дружину з дочкою, вже тут народився син. Непомітно минуло чверть століття. Вже й онуки з’явилися. Ось тільки там, на малій батьківщині вже й батьків не стало. Поховали їх гідно. Там два брати Віктора поруч із батьками жили. Та й сам він далеко не бідний.
Пройшли чергові чверть століття. За цей час лише двічі їздив Віктор на свою малу батьківщину… на похорон старших братів. І в нього самого після тяжкої недуги дружини не стало.
Дочка та син живуть добре. Чотири онуки, дорослі вже, і навіть один правнук є.
Але ось охопила Віктора ностальгія. Кажуть, так буває на старості. Захотілося побувати там, де пройшло дитинство та юність. Та тільки там уже нікого не залишилося. З племінниками та племінницями зв’язок загубився. Хтось поїхав в інші міста, хтось… номери телефонів змінив. Та й племінникам уже за п’ятдесят. А раптом хто залишився?!
І ось приїхав він у місто свого дитинства. Зупинився в готелі, мов чужий. Переночував, і наступного ранку пішов рідними місцями. Була субота, і він сподівався знайти хоч когось із родичів чи друзів дитинства.
Батьківську квартиру продали років тридцять тому. Пішов де брати жили. Спочатку до середнього.
Набрав номер квартири на домофоні:
– Вам кого? – пролунав чужий голос.
– Доброго дня! Тут раніше Микитенки жили.
– Може, раніше й жили, але тут ми вже років двадцять живемо.
– Вибачте!
***
Пішов де старший брат жив.
Подзвонив і до цього домофону:
– Це хто? – пролунав жіночий голос.
– Доброго дня! Тут раніше Микитенки жили.
– Так, ми Микитенки. А ви хто?
– Я …, – і тут Віктор запнувся, він навіть не міг зрозуміти з ким розмовляє і як представитися. – Я теж Микитенко.
– Ярославе, – вигукнула жінка комусь усередині квартири. – Там хтось Микитенка шукає. А хто – не знаю.
– Вам кого? – пролунав у трубці чоловічий голос.
– Я… колись давно…, – Віктор просто не знав, що сказати.
– Зайдіть! – мабуть, хто говорить, зрозумів його душевний стан.
Пролунало клацання електронного замку.
Піднявся на другий поверх. Двері відчинилися, зявився молодий чоловік:
– Зайдіть! – повторив він.
Зайшов у квартиру. Молода жінка, два маленькі хлопчаки. У самій квартирі євроремонт.
– Вибачте! – почав розмову Віктор. – Тут раніше мій брат Федір жив. У нього були діти – Андрій та Вікторія.
– Андрій Федорович – мій тато, – голос чоловіка здригнувся. – Його не стало два роки тому.
– Не стало?!
– Так… Йому п’ятдесят вісім виповнилося…
З хвилину всі мовчали. Але молодий чоловік приклав руку до лоба, ніби щось згадуючи:
– Ви дідусь Віктор? – Невпевнено сказав він.
– Так. Виходить, ти мій двоюрідний онук.
– Так, – і простягнув руку для привітання. – Ярослав.
Вони потиснули один одному руки.
– Проходьте, проходьте! – заметушилася жінка.
***
Після чаю господиня дістала старий альбом:
– Це батьківський, мама нам віддала.
– А де вона сама? – мимоволі вирвалось у Віктора.
Господарі зненацька замовкли. Потім Ярослав, опустивши голову, промовив:
– Вона нещодавно вдруге заміж вийшла.
Знов незручне мовчання. Щоб якось розрядити обстановку, Віктор почав гортати альбом. Як і в будь-якому сімейному альбомі, спочатку йшли старі чорно-білі фотокартки.
Ось і його брат Федір, зовсім молодий. Ось він сам, тільки з служби повернувся.
– Це ви? – Запитав двоюрідний онук.
– Я, – перевернув сторінку. – Це ми на весіллі твого діда. Ось наш третій брат Юра. Вірніше, другий. Третій – я.
Віктор гортав альбом. Перед ним проходило життя його брата. Іноді вона зачіпала його самого. На одній з останніх сторінок, похований брата, тримає за руку маленького хлопчика.
– Дідусь Віктор, – здивовано промовив двоюрідний онук, – то це я з вами! Мені тоді чотири роки було.
– Виходить, ми з тобою вже давно знайомі.
– Виходить.
– Ярославе, а хто ще з наших родичів у місті.
Стали згадувати, але таких не виявилося. Його тітка поїхала до Німеччини, а зі своїми троюрідними братами та сестрами Ярослав навіть знайомий не був.
Посиділи ще трохи і стали прощатись. Звісно, обмінялися телефонами, пообіцяли один одному дзвонити. Але Віктор чудово розумів, що це ненадовго. Він просто спробував згадати свого двоюрідного діда і не згадав.
***
Куди ще сходити. Вирішив у те село на околиці міста, де дитинство пройшло в дідівському будинку. Шістдесят років відтоді минуло, як батьки квартиру купили.
Приїхав. Зупинив таксі наприкінці вулиці. Дім діда був у провулку. Ось і вирішив пройтися пішки двома вулицями, де його дитинство пройшло. Але вже під’їжджаючи зрозумів, що нічого не тільки рідного, а й знайомого не побачить.
Вийшов. Тут змінилося все – будинки нові, огорожі – інші. Ходить молодь, дорослі, літні люди. Віктор розумів, коли він бігав по цій вулиці хлопчиком, ніхто з них ще навіть не народився.
Пройшов вулицю, повернув. Ось і будинок його дитинства. Вірніше, місце, де він мав стояти, на цьому місці інший, чужий будинок. Озирнувся. Навколо нічого знайомого. На очі навернулися сльози:
Ти тут чужий, Вітя!
Не озираючись, пішов далі. Сусідний будинок такий старий.
«А колись здавався таким гарним. Коли був зовсім маленький, часто тут бував. Я був у сім’ї наймолодшим, усім мішався. Старші брати у школі, батьки – на роботі, дід – постійно зайнятий. У сусідів було дівчинка, моя рівниця. От мене й відправляли до них чи до нас. Поки ще до школи не пішли. Щось мені це на думку спало? З того часу вже сімдесят років минуло. Навіть не можу згадати, щоб ми з нею після цього разом грали чи зустрічалися».
Повернув надвір. Літня жінка сидить.
«Спитати, чи хто тут зараз живе?».
Підійшов:
– Доброго дня!
– Доброго дня! – а сама дивиться з цікавістю.
– Я раніше, давним-давно, у сусідньому будинку жив. Коли мені було років п’ять, мене батьки, коли були зайняті, сюди відправляли. У них дівчинка була моя рівниця. Її Оксаною звали.
Жінка раптом якось дивно заморгала очима.
– Вітя, це ти?
– Ти – Оксано?!
– Вікторе все життя моє на цій вулиці минуло, – посунулась на край лави. – Ти сідай, сідай! Розповідай, як ти тут опинився? Мені Сергій, твій однокласник, давно ще розповідав, що ти кудись поїхав.
– А як він сам?
– Не стало його. Вже років із десять. Царство йому небесне!
– А як сама?
– Як всі. Вийшла заміж за Толіка Ващука. Може, пам’ятаєш? Він у тому будинку жив. Правда, раніше будинок маленький був – це вже потім таку домину відбухали. Двоє дочок народилися. Одна заміж вийшла і з чоловіком до обласного міста поїхала.
Довго і із задоволенням розповідала жінка похилого віку про своє життя. У її розповідь часто миготіли знайомі прізвища. А Віктор сидів поруч і слухав про життя, яке могло бути і частиною його життя, якби залишися він у цьому місті.
– Не стало мого Толіка, тринадцять років вже минуло, – закінчила свої розповіді Оксана. – У нашому будинку зараз молодша дочка із зятем та онуками живе, а я до батьківського будинку перебралася. Дочка приходить, помагає.
– А хто із нашого покоління залишився? Кого я знав?
– Євген, брат твого однокласника Сергія. Він у тому будинку живе. Ми з ним часто один до одного в гості заходимо. Ти його маєш знати. Коли ти у місто переїхав тобі вже п’ятнадцять років було.
– Знаю я його, звісно.
– Зараз подзвоню йому.
Одягнула окуляри, дістала телефон.
– Женя, приходь швидше до мене!
– Що трапилося?
– Приходь, дізнаєшся?
Хвилин за п’ять, з’явився літній чоловік. Він підійшов з цікавістю глянув на Віктора.
– Що, не впізнаєш? Віктор Микитенко, з твоїм братом в одному класі навчався.
Чоловіки радісно потиснули один одному руки.
А Оксана продовжувала згадувати, хто ще з їхнього покоління залишився. І раптом вигукнула:
– Так Аня ще є!
– Яка Аня? – здивувався Віктор..
– Ну, сестра твого друга.
– Так їх у вдома немає, – а серце затремтіло.
– Вона заміж вийшла за хлопця, який навпроти їхнього будинку трохи подалі жив. Ти його не знаєш, вони приїхали, коли ти був на службі. Вона теж сама живе. Чоловіків майже всіх не стало. Вона часто тебе згадує. Ти ж її перше кохання.
– Я?!
– Ой, у мене ж телефон її є!
Дістала телефон.
– Аня, швидше до мене!
– Оксано, ти що така збуджена.
– Подивимося, яка ти зараз будеш.
Аня була сестрою найкращого друга Віктора. Вона була на два роки молодша за них. І вони вважали її малою. Востаннє він її бачив, коли повернувся з служби, і прийшов у гості до батьків друга. Але цей епізод так і залишився епізодом у його житті.
І ось з-за будинку вийшла жінка похилого віку. Віктор підвівся, пішов назустріч. Та зупинилася, вдивляючись у його обличчя. І раптом її очі стали величезними, обличчя осяяла радісна усмішка:
– Вітя?! – І кинулася в його обійми.
– Ніби я, – хитро посміхнувся Віктор. – Нашу зустріч треба відзначити. Як ти думаєш, Євген?
– Я не проти?
– А ви дівчата?
– Ну, ми також не проти! – Посмішка осяяла і обличчя Оксани. – Так, Аня?
– Хіба можна таким хлопцям відмовити! – Усміхнулася і та.
– Так до мене й ходімо! – Встала з лави Оксана. – У мене і все є, для такого випадку.
– А ми з свіжену на Великдень робили, – сказав задоволений Євген. – Зараз принесу ковбас.
– У вас де магазин? – Включився в підготовку і Віктор. – Що купити треба?
***
Ще сьогодні вранці вони були людьми похилого віку, зі своїми недугами, збирали гроші на свої похорони. А зараз немов п’ятдесят років скинули зі свого віку. Сиділи за накритим столом згадували юність, усміхалися один одному, обіймалися.
Іноді веселощі переривалися мелодією на чиємусь стільниковому телефоні. Це дбали про них, ні, не батьки, а діти. А ці четверо людей похилого віку забули про все на світі. Адже їм сьогодні доля дозволила на один вечір повернутись у юність.
Ох, подивилися б на них зараз їх дорослі онуки та сиві діти!
Ближче до півночі прийшли ці самі сиві діти і, ледве стримуючи сміх, стали сварити своїх батьків, нагадуючи про їхні недуги.
***
Наступного дня ближче до вечора, син Євгена повіз своєю машиною Віктора, разом із проводжаючими, на вокзал.
Ось і поїзд. Прощальні роботи.
– Вікторе, приїжджай ще! – сльози котилися з очей Ганни.
А він дивився на неї, злегка похитуючи головою, розуміючи, що через два дні між ними буде понад п’ятсот кілометрів і понад півсотні років. І більше йому не подолати ці кілометри та роки.