Підозри почали з’являтися у Марини вже давно, ще тоді, коли Віталій став пропадати на вихідні, пояснюючи це роботою, відрядженнями, ще якимись дивними причинами.

Спочатку все було просто чудово. Марина прямо відчувала, що це її людина. За всіма картинками та якостями, намальованим у її уяві, за всіма мріями, думками та бажаннями Віталік підходив на роль майбутнього чоловіка.

Так все й було до певного часу. Пройшло близько року з моменту їхньої зустрічі. Марина вирішила, що настав час подумати про оформлення стосунків. Віталік був згоден і радий, але просив трохи почекати, бо… Цих “бо” набиралося поступово досить багато, і це стало дивувати Марину.

Причому щоразу все виглядало дуже природно і правдоподібно. Але Марину не залишало почуття, що щось не так.

Один телефонний дзвінок все розставив на свої місця.

-Віталік, мені незрозуміло: чому це ти став працювати у вихідні? Раніш такого не було. Ну, кілька разів. А зараз постійно. Ти мені не хочеш пояснити?

-Нічого пояснювати, люба. Не хвилюйся. Я ж казав, що у нас звільнили двох. Ось ми за них працюємо.

-А чому не беруть інших?

-Так скорочення ж! Ну, все, поки, я побіг! – Віталій поцілував Марину в щічку і швидко вийшов з квартири.

Марина мала дивне відчуття, ніби приходив гість і пішов.

Гість… Вона не вважала Віталіка гостем, навпаки! Він був частиною її життя. І тепер це дивне почуття зміцнювалося у її свідомості дедалі більше.

Марина прибирала на кухні посуд після сніданку, коли задзвонив телефон.

– Щось забув? – Микнуло в голові. Вона взяла телефон. Номер був незнайомий. Знову реклама! Як вони втомили! Марина скинула дзвінок, взялася за тарілки.

Знову задзвонив телефон. Той самий номер.

– Ну я зараз все скажу! – подумала вона, налаштовуючись на те, щоб дати відсіч. – Алло! Слухаю вас! Але якщо це реклама, то йдіть до…!

– Здрастуйте, Марино. Не реклама. Можу я з вами поговорити? – Голос жінки був трохи втомленим, тьмяним.

Серце дивно відгукнулося на просту фразу.

-Слухаю вас, – Марина відповіла сухо, але голос здригнувся. – Представтеся, будь-ласка.

– Так звісно. Я – Ольга, дружина Віталія… Алло? Марина? Ви тут?

Марина застигла від почутого. Нісенітниця якась. Їй це здалося? Чи…

-Ви… дружина Віталіка?.. Я правильно почула?

-Так, Марино, правильно, – У голосі цієї жінки не було нічого, крім втоми. Це було дивно, навіть страшнувато.

– Звідки дружина? Як? У нього немає дружини! – Марина намагалася зібрати думки, що розповзаються. Ноги стали ватяними, вона сіла на табурет, тримаючись за край столу. Яка дружина? Що ви несете?

– Звичайна дружина. Ми вже десять років одружені. Я повинна була вам зателефонувати. Розумієте… Він обіцяв вам розповісти все. А виявляється, що не сказав.

– Я вам не вірю, – Марина сама не очікувала такої твердості у своєму голосі.

– Я розумію. Він додому зараз їде. Ви можете зателефонувати за годину, він вже буде вдома. Самі переконайтесь. Але я не для цього навіть дзвоню.

– Яка нісенітниця… Ні.. Такого не може бути.

– Та може, може … Я так уже багато років живу. Розумієте, Марино, справа в іншому. Я не можу мати дітей. А у нього пунктик – хоче свою дитину. Ви не вагітні випадково?

– Та ви чому взагалі мене таке питаєте? Хто я вам?

– Вибачте, я розумію, що все це дивно. Але якщо ви вагітні, то збережіть дитину, дуже вас прошу! Він забезпечить, все зробить, і я не буду проти! Я не буду вам дзвонити, набридати, тільки будь ласка, збережіть дитину!

-Та не вагітна я!

– Шкода.. Гаразд, я поговорю з ним вдома.

– Це маячня якась!

– Це не маячня, Марино, це життя. Вам не зрозуміти. Та й не треба вам такого лиха. Загалом номер міського я зараз скину. Забажаєте – зателефонуйте. Але якщо раптом станеться так, що ви чекатимете малюка, то заклинаю вас! Збережіть його! Це заради всіх нас.

– Нісенітниця. Все. Досить! Я не хочу це чути! – Марина відключила дзвінок.

Руки тремтіли, думки плуталися. Якось дійшла до дивана. Телефон на кухні брязнув. Це прийшло повідомлення від тієї жінки.

Згодом Марина набрала номер міського телефону. У трубці пролунав голос Віталія.

Світ звалився. Інакше визначити цей стан було просто неможливо. Те майбутнє, яке намалювала собі Марина, тепер було руїнами.

У понеділок увечері приїхав Віталій. Марина не хотіла його пускати, але, подумавши, пустила все-таки. Треба було розставити всі крапки у цій ситуації. Та й спробувати зрозуміти, навіщо та як це все сталося.

Віталій довго мовчав. Мовчала і Марина. Вони сиділи один навпроти одного в напівтемній кімнаті. Світло зараз було недоречне. Марині хотілося взагалі зануритися в темряву і забути всю цю тему. Але… Але вона любила Віталія, і це було тепер величезною проблемою.

Віталій заговорив першим.

-Пробач мені, Марино. Я мав би раніше тобі все пояснити… Але… Мені важко говорити…

Марина мовчала. Вона взагалі не могла навіть вимовити жодного слова. Просто фізично не могла.

Віталій зібрався з духом і продовжив:

-Я Спробую тобі все пояснити. Не виправдовуватися, а саме пояснити. По-перше, хочу вибачитися за всю цю ситуацію. За обман насамперед. Але тут не все обман… Гаразд, я по порядку… Ми одружилися з Олею багато років тому. Потім довідалися, що Оля не може мати дітей. Зовсім, навіть усі нові методи не допоможуть…

Ми таке пережили .. А потім думали взяти дитину з дому малюка. Але якось не пішло. Чуже. Потім Оля вирішила, що нам краще розлучитися, подала на розлучення. Я не знав. Я не дав їй розлучення. Я люблю її, правда. Це правда. Але я дуже хочу дітей. Ми думали про донорство, різні варіанти прокручували.

Навіть один раз спробували, але щось знову не вийшло. Кинули. Потім Оля сказала, щоб я знайшов собі жінку, яка народить мені дитину… Знаєш, ти ж перша жінка в мене після Олі. Пробач, звучить неймовірно безглуздо. Але як інакше сказати? Я винен перед тобою. Треба було тобі все пояснити. Але я думав, що ти не погодишся на таке, тому хотів сказати все, коли вже малюк народиться. Пробач…

-Не пробачу … Я тебе не пробачу. Це .. Для цього навіть такого слова немає. Це низько, це підло. – Марина говорила тихо, бо не було сил. Історія була страшна, але й та роль, яку їй приготував Віталік, була не кращою. І це та людина, яку вона любила?

Марина впіймала себе на цій думці. Любила? Не люблю, а любила? Так… Напевно.. Любов йшла, і вона фізично це відчувала. Їй стало погано – це нервове, минеться.

– Чому ж ти став йти у вихідні?

– У Олі знайшли важку недугу. Її скоро не стане. Я не можу її залишати так. Пробач мене будь ласка! Я повинен був раніше тобі все розповісти.

-Мав був ..- тихо сказала Марина.- Мав був. Повинен був! – Голос зірвався, Марина схопила подушку і ридала в неї.

Віталій спочатку смикнувся, щоб підійти, але не наважився. Марина плакала довго, потім потихеньку заспокоїлася, встала, пішла у ванну. Вона набирала прохолодну воду в долоні і опускала в них обличчя, намагаючись вгамувати сльози. Поступово прийшла до тями. Подивилася на себе у дзеркало. Спробувала усвідомити, що сталося. Але це було зараз неможливо. Хотілося лише заснути. Міцно-міцно, щоб це все закінчилося і пішло разом із пробудженням.

Вона повернулася до кімнати. Дивно, вона ніколи не звертала уваги на те, як пахне Віталік. У нього така різка туалетна вода, виявляється. Раніше це подобалося.

-Іди. Я не хочу тебе бачити. – Марина не впізнала свого голосу. Він був низький, грудний, важкий.

-Марина! Прости мене! Будь ласка!

-Йди. І ніколи більше не повертайся.

-Пробач. -Віталій підвівся, пішов збирати свої нечисленні речі.

Марина лягла на диван, відвернувшись до стіни та заснула. Як Віталій пішов, вона не чула…

Життя не робить один сюрприз, якщо вже вирішить чимось нас порадувати. Сюрпризів (різних, поганих та добрих) зазвичай буває кілька.

Першим і самим, мабуть, головним після цієї важкої розмови було те, що Марина виявилася вагітною. На той час термін був дуже маленьким. Марина дізналася про цю новину через три тижні після розмови.

Сказати, що це здивувало Марину – це нічого не сказати. Перша думка, яка відвідала Марину – природно, не залишати дитину. Такий чоловік не вартий бути батьком, та й потім ще сім’ю створювати, а з дитиною це набагато важче.

Але чим більше минало часу, тим менше хотілося це зробити.

Телефонний дзвінок застав Марину зненацька. Вона збирала сумку для лікарні. То був номер Ольги. У Марини похололо все всередині. Телефон дзвонив довго. Вона не наважувалася взяти трубку. Телефон замовк. І за хвилину надійшло повідомлення:

“Марина, здравствуйте, це Оля. Вибачте, що турбую. Я йду, у прямому сенсі. Ви це знаєте. Дуже прошу, якщо ви вагітні від мого чоловіка, то залиште цю дитину! Прошу! Віталік зробить все! Він його забезпечить всім! І Вас теж. У мене квартира. Я віддала йому, він запише на дитину потім. Я прошу вас! Дуже! Я відчуваю, що дитина вже є. Подаруйте їй життя!”

І слідом прилетіла ще одна: “Хоча рішення приймати вам. Вибачте.”

Телефон вислизнув із рук на килим. Марина сіла на диван прямо на речі, але не помітила цього.

“Що ж таке? За що мені це? Чому я?”

За два місяці Ольги не стало. Віталій зателефонував Марині, щоб сказати, що все так і ще раз вибачитися.

Марина, продумавши багато разів все, що сталося, сказала Віталію, що він буде батьком. Але вибачити вона його так і не змогла.

Тепер Віталій приходить до сина у вихідні і душі в ньому не чує. Хлопчик дуже схожий на батька.

А Марина щорічно їздить на цвинтар до Ольги, привозить букет квітів. І дякує за сина.