– Миколайовичу, ти знову гульбанив? – запитали хором сусіда бабусі, які сиділи на давці біля підʼїзду.

Пролунав гучний окрик.

– Зараз Миколайовичу дістанеться від Аліси, – пробурмотіла одна з бабусь.

– Ти вже мовчи, – сказала їй подруга.

– А то й нам дістанеться.

Миколайович, пʼятдесятирічний чоловік, про всяк випадок, швидше зник у своєму під’їзді. А погляд грізної жінки зупинився на хлопцях, один з яких, кинув обгортку від морозива повз смітник.

– Ти, куди папірця кидаєш? – одразу почувся її голос.

Хлопчик квапливо підняв обгортку і кинув в смітник, а його друг ледве чутно промовив:

– Ох і стара!

Аліса себе старою не вважала. Шкідливою – так, але старою… Яка ж старість у сорок п’ять років? Вона ще молода, просто життя таке нещасливе.

Життя в Аліси, справді, було нещасливим. Сорок п’ять, а заміжня жодного разу не була, сахаються від неї чоловіки, а все через її поганий характер, який з кожним роком ставав все гіршим і гіршим.

Її побоювалися всі – сусіди, сантехніки та навіть дільничний. Всі розуміли, що Аліса завжди говорить правду, але таким тоном, немов доросла людина відчитує нерозумну дитину.

Так тривало не один рік, тривало б і далі, але трапилося несподіване…

…Маленький худенький хлопчик років п’яти-шести сидів на лавці біля дитячого майданчика. Сидів давно, на місто опускався прохолодний червневий вечір, а він усе сидів і, здавалося, нікому до нього не було діла.

А з віконця своєї двокімнатної квартири за ним спостерігала Аліса. Після того, як вона підійшла до вікна вп’яте, то не витримала і одягнувши кросівки вийшла у двір.

Побачивши бабусь, які сиділи на лавці, як завжди, грізно запитала в них:

– Чий хлопець?

– Це онук Миколайовича, – навперебій почали доповідати сусідки. – У нього дочка така ж безглузда, як і він сам. Кудись поїхала, а сина залишила дідові. Знайшла, кому лишати…

– А де він сам?

– Пішов кудись із товаришами по чарці, а онука на подвір’ї залишив, і досі його немає.

– Влаштую я цьому Миколайовичу веселе життя! – пробурчала Аліса і попрямувала до малого.

Хлопчик глянув на жінку сумними очима і в них засяяла надія, що його заберуть з двору, де все холоднішало і набридали комарі.

– Їсти хочеш? – запитала Аліса.

– Так.

– Ходімо зі мною!

Хлопчик радісно встав, але застиг нерішуче:

– А дідусь? Він сказав, щоб я на нього тут чекав.

– Дідусь, коли повернеться, сам до нас прийде, і ми з ним там поговоримо.

Аліса взяла хлопця за руку і повела до себе, по дорозі попередивши стареньких:

– Миколайовича побачите, скажіть, що онук в мене!

Вона привела хлопця додому і сказала, вказуючи на ванну:

– Мий руки, – а глянувши уважно, додала. – Роздягайся і у ванну!

Поки той мився дістала свою маленьку футболку, трохи підшила.

Заглянула у ванну:

– Помився? – і одразу насварилася: – Хто ж так миється?!

Вона відмила малюка, витерла чистим рушником і одягла свою футболку:

– Поки що в цій походиш! Давай на кухню!

На столі стояла тепла м’ята картопля зі шматком курочки, чай, забілений молоком.

– Сідай, їж! – пролунав черговий наказ.

Поки той їв, вона закинула весь його одяг у пральну машину, бурчачи про себе:

– Не можуть дитині нормальний одяг купити.

Повернулася на кухню. Хлопчик уже доїв картоплю з куркою. Він повернувся і тихим голосом спитав, вказуючи на вазу:

– Тітко, а можна я цукерку візьму.

– Можна, але тільки одну, бо не можна багато.

– Я одну, – і взяв цукерку.

– Тебе як звуть? – на обличчі жінки мимоволі майнула усмішка.

– Володя, – відповів той.

– Мене – тітка Аліса.

Підійшла до вікна, довго дивилася, чомусь посміхаючись:

– Щось твій дід не поспішає тебе забирати. А твоя мама де?

– Вона сказала, що гроші пішла заробляти, – хлопчик важко зітхнув. – Але вона обманює. Завжди так каже, а грошей все одно вона не має.

– Поїв?

– Так, дякую, тітко Алісо!

– Ходімо я тобі на дивані постелю, бо діда твого не дочекаєшся.

Хлопчика такий варіант, схоже, влаштовував, тим більше очі вже злипалися. Він ліг на диван і майже одразу заснув.

Наступного дня була субота й Аліса рано вставати не збиралася, але пролунав дзвінок домофона, тож довелося встати.

– Хто? – запитала вона строго.

– Алісо, – почувся стурбований голос. – Володька у тебе?

– Це ти, Миколайовичу? Ну заходь! Мені якраз хочеться сказати тобі пару слів, – і Аліса натиснула на кнопку.

Миколайович явно вчора гудьбанив.

– Привіт, Алісо! – пробурмотів той. – Я по внука…

– Я тобі зараз покажу по внука! Щоб духу твого тут не було.

– Як так?

– Прийдеш завтра нормальний. Володя поки що в мене побуде. Прийдеш веселим, я на вас із дочкою, заяву напишу. Все, Миколайовичу!

Чоловік зв’язуватися з нею не наважився. Вона виставила його за поріг і зачинила за ним двері.

Пішла у спальню, але Володя вже прокинувся:

– Тітко Алісо, хто там?

– Твій дідусь заходив, каже, щоб ти в мене до завтра залишився.

– Я залишуся! – радісно кивнув головою хлопчик.

…Вже років двадцять жила Аліса одна, відколи батьки купили їй цю квартиру.

Усі чекали, коли дочка заміж вийде. Не дочекалися. Робота у неї була хороша, зарплата теж.

Ось тільки вона жила весь час для себе. З батьками брат жив, про них і дбав. На його руках їх і не стало…

Деякі подруги вже й онуків няньчать, а в Аліси ще й дітей нема. І раптом цей Володька. Такий цікавий…

– Володю, йди вмийся! – привела вона його у ванну. – Ця паста та щітка будуть твоїми. Вмієш чистити зуби?

– Вмію.

– Давай, вмивайся! Піду готувати сніданок.

…Володимиру все більше і більше подобалася ця тітка. Мама його постійно сварилася: і коли йому їсти хотілося, і коли цукерок просив, і коли одяг чи взуття рвалися.

Тітка Аліса теж сварилася, але якось не по-справжньому. Зате у неї є їсти: вчора, курка з картоплею, сьогодні вранці варення з булочкою.

Після сніданку вони пішли в магазин, йому і джинси, і красиву курточку купила, і модні кросівки.

Щоправда, тільки приміряли і назад у коробки склали. Зайшли в перукарню й інша тітка його там постригла.

Коли поверталися додому, їли морозиво. Він весь обляпався. Тітка Аліса знову сварилася, але зовсім трохи.

Повернулися додому. Тітка його нагодувала обідом, помила знову у ванній. Старий його одяг у відро для сміття викинула.

Потім почала одягати у все нове. Глянув Володька в дзеркало і сам себе не впізнав, а тітка Аліса дивилася на нього і була така щаслива.

Зібралися й пішли у парк. Хлопчику вже шість років, а його в парк на атракціони жодного разу не водили. Володя навіть не уявляв, як там цікаво. Він і на машинках катався, і на паровозику, і на поні. Потім, разом із тіткою Алісою на чортовому колесі.

Поверталися додому вже надвечір.

Зайшли в під’їзд під пильним поглядом стареньких, які сиділи на лавці. Аліса посміхнулася у відповідь і, залишивши двері прочиненими, прислухалася:

– Дивись, Аліса з онуком Миколайовича десь гуляла, – одразу сказала одна із сусідок.

– А як вона його одягла! – зупинила її друга.

– Ти помітила якою вона сама стала? Іде й посміхається.

– А Миколайович де? Він що зовсім про онука забув…

Аліса посміхнулася і зачинила під’їзні двері.

Того недільного ранку знову пролунав дзвінок домофона. І в квартиру знову зайшов Миколайович, цього разу серйозний і навіть пахнучий якимось одеколоном.

– Привіт, Алісо! Як там мій?

– Нормально! Чай п’є. Заходь і ти!

Той пройшов на кухню:

– Онуче, як ти?

– Добре, – поява діда особливого захоплення у нього не викликала.

– Володю, йди мультики подивися! А ми поки що з твоїм дідусем чаю поп’ємо.

Вона посадила хлопця на диван й увімкнула телевізор. Повернулась на кухню і налила чай у дві склянки. Сіла навпроти свого сусіда і приступила до розпитувань:

– Ти працюєш?

– Так, на нашому заводі слюсарем. Вже два тижні.

– А чого в п’ятницю гульбанив?

– Підробіток зʼявився, – щиро зізнався той, опустивши голову.

– І що далі?

– Завтра на роботу піду.

– Ти їж, їж бутерброди, – кивнула господиня на стіл і продовжила розпитування. – А дочка твоя де?

– В обласний центр поїхала. Там працюватиме, а на вихідні приїжджатиме.

– Що ж вона на ці вихідні не приїхала?

– Не знаю, – знизав він плечима.

– Квартира в неї тут є?

– Є однокімнатна.

Аліса налила свіжого чаю і перейшла до розмови про його онука:

– Володька в садок ходить?

– Так. Недалеко звідси.

– Ось що, Миколайовичу, твій онук сьогодні ще день у мене погостює, а ти сьогодні порядок у себе в квартирі наведеш. Відчуваю безлад у тебе там.

– Безлад, – погодився чоловік.

– Завтра разом поведемо Володьку у садок. Разом з вихователькою познайомлюся. Ти все зрозумів?

– Зрозумів, – кивнув головою Миколайович, з нею сперечатися марно.

Вранці в понеділок Миколайович уже чекав на них біля під’їзду, і вони разом попрямували до садка.

– Здрастуйте! – сказала Аліса, звертаючись до виховательки.

– Здрастуйте! – та окинула їх підозрілим поглядом, але погляд зупинився на її вихованці. – Володю, який ти сьогодні гарний.

– Вас як звуть? – запитала Аліса своїм строгим голосом, побачивши, що Володька попрямував до групи, махнула рукою Миколайовичу, щоб ішов.

– Зінаїда Іванівна.

– Мене Аліса Олексіївна звуть, – і не давши схаменутися, перейшла до головного: – Що ви скажете про родичів Володі?

– Якщо чесно, то нічого хорошого. Мама його за дитиною, схоже, зовсім не стежила, у садок він постійно брудний приходив, – на її обличчі з’явилася усмішка. – А сьогодні. Он який красень! Минулого тижня дід приходив, веселий, я навіть переживала йому його віддавати. До матері не додзвонишся.

– Зоє Іванівно, запишіть мій номер і, якщо щось трапиться, дзвоніть по ньому. Володю я спробую сама з садка забирати.

Вони обмінялися номерами телефонів й Аліса пішла. Тут вихователька згадала, що навіть не спитала, хто вона їх вихованцю. Зайшла в групу і запитала у хлопця:

– Володю, а хто ця тітка?

– Тітка Аліса дуже хороша, вона у нашому будинку живе.

– Ну добре…

…Цілий тиждень Аліса сама забирала хлопчика з садка, і ночував він у неї. Борис Миколайович приходив вечорами, серйозний, пив із ними чай з печивом. Чаювання більше було схоже на вечерю в колі родини. А в суботу сталося несподіване…

Знову пролунав дзвінок домофона.

– Хто там? – запитала господиня.

– Алісо, це я, – пролунав у слухавці голос Бориса Миколайовича.

– Заходь! – сказала Аліса і натиснула кнопку домофона.

Через хвилину двері відкрилися і… І він зайшов…

Аліса дивилася на сусіда й не вірила своїм очам.

Чоловік був букетом квітів.

– Алісо – це тобі! – сказав він.

Вона застигла, оторопіла, не могла вимовити жодного слова. Навіщо? Чому?

– Дя-кую, Борисе! – промовила вона, ледь згадавши його ім’я.

– Алісо, може погуляємо всі разом?

– Так… Звичайно… Зараз…

Вона кинулася шукати вазу, побачивши, що чоловік так і стоїть у коридорі, гукнула на ходу:

– Борисе, ти проходь.

Він пройшов у кімнату, підійшов до внука, який сидів за ноутбуком, погладив його по голові:

– Як справи, Володю?

– Добре.

Жінка зайшла в кімнату з квітами у вазі і щасливою усмішкою на обличчі. Поставила їх на тумбочку, повернулась і натрапила на погляд Бориса. Щось незвичайне було в цьому погляді.

– Яка ти красива! – мимоволі промовив чоловік.

Жінка зробив крок і… Ледь не опинилася на підлозі, але він був уже поруч, і вона опинилась в його обіймах.

– Алісо, що з тобою?

– Голова, щось закружляла.

…Того теплого серпневого вечора подруги-сусідки сиділи на лавці й обговорювали новини. За останні два місяці вони в основному обговорювали одну і ту ж тему, і ось ця тема пройшла повз них, прямуючи до свого під’їзду – щасливі Аліса і Миколайович, і маленький Володя. Не такий уже він тепер і маленький, за літо виріс.

– Здрастуйте! – привітно кивнула головою Аліса.

– Здрастуй! – одночасно сказали подруги.

Вони провели їх поглядом до під’їзду, і почалося обговорення.

– Нашу, Алісу й не впізнати, така щаслива ходить.

– Вона наче помолодшала і гарнішою стала.

– І не чути, щоб сварилася.

– Я раз чула, коли мати Володі повернулася. Після цього щось і не показується.

– Хлопчик Алісу любить більше за таку матір. Так із ними й залишиться.

– Так, хто ж тепер посміє у неї Володю відібрати?

– Миколайович, теж такий щасливий ходить і не гульбанить давно вже.

– Ось що кохання з людьми робить…

КІНЕЦЬ.