— Щоб залишатися добрим чоловіком, — говорив Олег, ходячи по коридору, — іноді треба дозволяти собі відпочивати від дружини. Не завжди, звісно. Час від часу.

Олег зупинився перед дзеркалом, уважно подивився на себе, погладив вказівними пальцями брови, а потім куточки рота. Ще трохи подумав, роздивляючись своє обличчя, зітхнув, помацав язиком щоки, похитав головою і продовжив міркування.

— Чому вродливим так не щастить? – спитав він і підняв брови. – Мовчиш? А я тобі скажу. Тому що ми надто любимо себе. А ті, хто любить себе, не можуть не любити інших. Розумієш? Не можуть! В принципі. Не випадково кажуть, що любити себе — це головне. З цього все починається. І виходить, що красиві люди, які не здатні не любити себе, як наслідок не здатні не любити інших. І всіх себе віддають їм. Без залишку. Отак і я всього себе віддаю дружині. Адже я ще молодий. І міг би думати не лише про неї, а й про себе.

Сумно зітхнувши і похитавши головою, Олег ще якийсь час дивився на себе, а потім знову вирішив пройтися по коридору.

— Так… про що це я? – продовжив він свою думку. – Ох так! Відпочивати від коханої дружини. Щоб залишатися добрим чоловіком. Але чому інколи? Як на мене, чим частіше я відпочиватиму від Людмили, тим для неї ж буде краще.

Олег знову зупинився перед дзеркалом. Нахмурився. Взяв з полиці гребінець.

— Мої зелені очі, — тихо заспівав Олег і замислився. — Їх треба берегти, — і трохи подумавши, додав, — люблю тебе.

Після цього Олег і довго про щось думав, дивлячись у підлогу.

— А що коли, — сказав він, серйозно глянувши на себе, — мені надовго розлучитися з Людмилою? А ще краще – назавжди. Чому ні? Справді, навіщо розмінюватися на дрібниці. Розлучатися – так серйозно. Тим більше зараз найбільш вдалий для цього момент. По-перше, вона чекає на дитину. А я? Ну, який із мене батько? У 40 років! Я, можна сказати, сам ще дитина. Життя моє тільки починається. І раптом тато. На мою думку, це смішно. Як ти вважаєш?

Олег посміхнувся до себе.

– Ти все правильно кажеш. А по-друге, мене запросили на тиждень до Одеси. Мені запропонували роботу. Хіба можу відмовитись? Адже я так довго на це чекав. Майже рік.

Почувся звук ключей в замку дверей. У квартиру увійшла дружина із сумками.

– Що купила? — радісно поцікавився Олег, підбігаючи до дружини та заглядаючи до сумок. — Щось смачненьке купила?

— Ти б хоч одягнувся, чи що, — стомленим голосом промовила Людмила.

– Моя квартира! – відповів Олег. — У чому хочу, в тому й ходжу.

– Твоя, твоя, – погодилася Людмила, проходячи на кухню.

Олег йшов слідом за нею.

«Наразі вечерю приготує, — думав він, дивлячись, як дружина розкладає продукти по місцях. — А одразу після вечері я їй скажу, що нам треба розлучитися на якийсь час. Можна було б і зараз сказати, але дуже вже їсти хочеться».

— А вечеря коли буде? — спитав Олег.

— За годину, — відповіла Людмила.

– А швидше ніяк не можна?

– Не можна.

«Нахабна, — подумав Олег. — Це тому, що не знає, що на неї чекає незабаром. Нічого-нічого. Незабаром за все заплатить».

— Гаразд, — сказав Олег, насилу стримуючи гнів. – Нехай буде по-твоєму. Тоді за годину мене покличеш. Я буду в себе.

Олег вийшов із кухні і пішов у вітальню дивитися телевізор. Проходячи через коридор, він ще раз подивився на дзеркало.

«А в гніві я ще гарніший, — подумав він. — Треба буде частіше гніватися».

Повечерявши, Олег вирішив, що тепер можна й поговорити.

— Знаєш, що я вирішив, Людмило, — сказав він.

– Що?

— Нам треба розлучитися. Тільки не перебивай. Я довго думав і дійшов висновку, що так правильно.

– Розлучитися? – здивувалася Людмила. – Я не зрозуміла. Ти це зараз серйозно?

— Чи бачиш, у чому річ, — відповів Олег, дивлячись у бік сковорідки, що стояла на плиті. – А в тебе там ще є шматочок курки? Бо я щось не наївся.

– Є.

Людмила поклала Олегу шматок смаженої курки.

Олег відкусив від курки великий шматок і продовжив розмову.

— Я весь день думав, Людмило, — сказав він, жуючи курку. – Я не хочу бути батьком. Тільки не перебивай. Я не змушую тебе відмовлятися від дитини, Боже борони. Не хочу брати гріх на душу. Але й ти мене зрозумій. Я творча натура. Можна сказати художник.

– Ти художник? – здивувалася Людмила.

– А ти забула?

– Забула, що? Що ти колись працював натурником?

— Це не робота, Людмило, а творчий процес. Так, ти маєш рацію, зараз я не працюю, але…

– Ти не працюєш уже рік. Відразу, як ми побралися.

— А навіщо мені працювати, Людмило, якщо у нашій сім’ї працюєш ти? Не забувай, що трикімнатна квартира в центрі столиці, де ми живемо, моя.

– Я пам’ятаю. Але й ти не забувай, що ця квартира тобі дісталася у спадок у стані, який потребував капітального ремонту.

– І що?

— І цей ремонт я зробила за власний рахунок. І все інше у цій квартирі куплено на мої гроші. Абсолютно все!

– І що? У жодному разі це не покриває вартості квадратних метрів квартири. Отже, перевага на моїй стороні.

— Яка ще перевага?

– Така! Що я маю право взагалі все життя не працювати. Зрозуміла?

— До чого ти почав цю розмову, Олег?

— До того, що нам треба розлучитися, Людмила.

– Розлучитися? Зараз? Коли я чекаю на дитину?

— Я ж не говорю про офіційне розлучення. Йдеться про звичайну тимчасову розлуку. Не назавжди. Рік. Ну, два. Максимум три. І ми знову будемо разом. А завтра вранці я їду до Одеси.

— А де ж я житиму?

— Та ти живи, де хочеш, Людмило, — сердито відповів Олег. — Чого ти грузиш мене своїми проблемами? Яка мені різниця, де ти житимеш. За місцем реєстрації, наприклад, у мами. Не хочеш з мамою жити, то винайми квартиру. Ти – доросла дівчинка, Людмила. Мамою скоро станеш. Тому давай ти вирішуватимеш свої проблеми сама. Домовились? Половину майна я тобі віддам. Потім. А коли з’явиться на світ дитина, ми розлучимося. І я платитиму аліменти.

— Розлучимося? Ти ж сказав, що ми будемо знову разом?

— Ось ти задушлива, Людмило. Не будемо ми разом з тобою, якщо ти така. Не хочу. Давай зробимо так. Ти зараз збери свої речі та йди. А за своєю половиною меблів та техніки ти приїдеш потім.

– Коли потім?

— Звідки я знаю, коли? Наразі сказати не можу. Я ж сказав, що завтра їду. На тиждень. У мене робота, Людмило. Крім того, потрібно спочатку все наше спільно нажите майно розділити. Розумієш? Вирішити, що тобі, а що мені. Давай за тиждень! А? Коли я повернуся. А ще краще – за місяць. Домовились?

– Ти серйозно хочеш, щоб я прямо зараз зібрала свої речі і пішла?

– Серйозно. А чому тебе це дивує? Ну, якщо я тебе більше не люблю, Людмила. Що я можу зробити? Чи ти пропонуєш нам жити разом без кохання?

— Я могла б жити якийсь час тут.

– Тут? Ти розумієш, що кажеш? Як я можу тебе залишити одну?

– Чому ні?

– Я тобі не довіряю. По-перше, ти, мабуть, когось приведеш сюди. А по-друге, я боюся, що за цей тиждень ти вивезеш із квартири всі речі. Тож, Людмило, ні. Я не можу дозволити тобі залишатися тут, доки мене не буде.

— Але ж у нас скоро буде дитина!

– І що? Дитина! Теж мені. Я розумію, що є такі сім’ї, в яких роками ледве терплять один одного заради дітей. Але я не такий. Я не збираюся псувати ні своє, ні твоє життя, ні тим більше життя нашої майбутньої дитини. Ким вона виросте? На кого перетвориться? Якщо буде змушена жити з батьками, які не кохають одне одного?

Тому давай без зайвих розмов збирайся і йди. Ми обидвоє втомилися. Ти з роботи, я теж весь день на ногах. Тим більше, що завтра мені рано вставати. Я їду завтра. І попереду на мене чекає тиждень напруженої роботи. Не зайвий раз псуватимемо один одному нерви. Домовились?

— Домовилися, — сумно відповіла Людмила. — А можна я трохи посплю? Очі злипаються.

— Давай ти будеш спати в іншому місці, Людмило. Бо я тебе знаю. Зараз заснеш, а після тебе не розбудиш. Ні.

Людмила пішла збирати речі. Олег за нею, щоб все контролювати.

За годину, під пильним контролем чоловіка, Людмила зібрала всі свої речі. Вони вмістилися у двох валізах.

— Люда, ти колись там у себе на новому місці речі розкладеш, — сказав Олег, — не забудь одну валізу повернути.

— Не забуду, — відповіла Людмила. — Якщо хочеш, можу обидві повернути.

– Ні. Мені чужого не треба.

Людмила вже виходила з помешкання, коли грізний голос чоловіка зупинив її.

– Ключі від квартири поверни! – промовив Олег.

Людмила поклала зв’язок ключів на тумбочку.

— А ти хитра, Людмило, — посміхнувшись, сказав Олег, — думала, я забуду про ключі? А ти повернешся, коли мене не буде, і щось стягнеш?

– Чесно? Так! Була така думка.

— Зі мною цей номер не пройде.

– Я це вже зрозуміла.

Людмила вийшла з під’їзду та викликала таксі. За півгодини вона була вже у мами.

– Я від чоловіка пішла, – сказала Людмила.

— Давно настав час, — відповіла мама.

— А точніше він мене вигнав.

— Ну, хоч якесь добре діло зробив, — сказала мама.

— Слухай, мамо, де запасні ключі від його квартири?

– У мене.

— Дай мені їх. Завтра з’їжджу, валізу поверну і дещо заберу.

Через тиждень Олег повертався додому . Він піднімався на ліфті і мріяв про смачну вечерю.

— Може, даремно я розлучився з Людмилою, — говорив він, дивлячись на себе в дзеркало, що знаходилось у ліфті. — Так хочеться їсти. Та й скучив я за нею за ці дні. Треба подзвонити їй. Хай приїде і нагодує мене.

Коли він увійшов до квартири, то одразу навіть не зрозумів, куди потрапив. У квартирі мало того, що не було світла, в ній взагалі не було нічого. Тобто в прямому розумінні нічого. Ні меблів, ні техніки.

Навіть дверей не було. Ні підвісної стелі, ні люстри, ні лампи. Ні унітазу, ні раковин, ні ванни, ні опалювальних радіаторів. А замість паркету та плитки – голий бетон. Розеток електричних також не було. Навіть електричної проводки не було і труб сантехнічних. Все виглядало так, начебто квартиру підготували під капітальний ремонт.

Світло, що надходило до квартири через відчинені двері, слабо освітлювало передпокій.

Пройшовши квартирою, Олег підійшов до того місця в коридорі, де колись було його улюблене дзеркало, з яким він так часто розмовляв.

— Я, звичайно, чув, — сказав він, дивлячись на порожню стіну, насилу стримуючись, щоб не розплакатися, — що деякі дружини так можуть зробити, коли кидають чоловіків. Але не думав, що моя Людмила здатна на таку підлість. І хто мені скаже, як після цього я зможу вірити іншим жінкам? І хто мені скаже, як жити далі?

Олег не знав, чого він хоче зараз більше: плакати, їсти чи спати. Але спати не було де. А їсти нічого. І Олег зрозумів, що нічого іншого йому не залишається.

КІНЕЦЬ.