Галина Іванівна жила на першому поверсі триповерхового будинку на тихій вуличці невеликого містечка.

Вона раділа, що нещодавно переїхала сюди з галасливого центру.

Вони розміняли квартиру з дочкою, яка вийшла заміж та народила онука. Стало тісно всім разом.

– Тихо у нас тут, як у селі, – все казала сусідкам Галина Іванівна, посміхаючись.

– Так, тільки свої, – кивали ті. – Раніше було більше народу. Жили у гуртожитках, робітників багато. А тепер багато хто придбав окремі квартири, став жити вільніше, краще.

Галина Іванівна вже була на пенсії і любила влітку попоратися у своєму палісаднику, на клаптику землі, який вона вважала за велику перевагу свого нового житла.

Але одного разу стався випадок, який змінив її думку щодо цього. Якось у вихідний Галина Іванівна приготувала собі обід: на плиті досмажувалися котлети, макарони вже були гіркою накладені в тарілку та змащені вершковим маслом.

Борщ, який так любила Галина Іванівна, теж настоявся і видавав неймовірний аромат.

Одне тільки недогледіла господиня – не було сметани в холодильнику!

– Господи, а сметана ж закінчилася, – зауважила Галина Іванівна, згадуючи, що вчора ще вимила баночку з-під сметани. – Ну, нічого, я миттю збігаю в магазин, тут поряд. Не встигне охолонути мій обід…

Надворі було спекотно. Поки Галина готувала, вікно було прочинене, лише штора злегка коливалася від слабкого вітерця.

– Фух, як сьогодні жарко, – жінка швидко підхопила сумку та гаманець, і вийшла з квартири, прямуючи до продуктового магазину.

Там вона купила і сметани і свіжого хліба, і повернулася додому.

Спершу вона нічого особливого не помітила. Поставила сумку на порозі кухні і одразу пішла у ванну вимити руки і обличчя, що розчервонілося від сонця.

А коли повернулася на кухню, то ахнула від побаченого. Вікно так само було прикрите, але тарілка з макаронами на столі була порожня!

– Що таке? – злякалася Галина Іванівна. – Холодок пробіг по її спині. Вона боязко пішла до кімнати – нікого. Зазирнула в туалет і навіть у комору – нікого. Жінка навіть відчинила дверцята шафи і нічого дивного не помітила.

Повернувшись на кухню, вона стала детально розглядати обстановку. Тільки трохи заспокоївшись, вона помітила брудні сліди на її білому підвіконні, а потім не дорахувалась на сковорідці однієї котлети.

І лише коли Галина Іванівна перевірила всі свої шафи з одягом, сервант із посудом, наявність усіх документів у таємному місці, до неї нарешті дійшло, що хтось з’їв лише макарони та одну котлету.

– Господи, невже кіт голодний чи собачка? – ділилася вона міркуваннями з літньою сусідкою, але котлета була взята з-під кришки на сковорідці. Ні…

– Та людина це про дві ноги. Тільки дуже голодна, – усміхалася сусідка. – Думаю, що це хтось із наших місцевих. Ти теж таке додумалася залишити вікно відчиненим… Буде тобі наука!

– Та день ясний. І відлучилася я лише на двадцять хвилин, якщо не менше, – виправдовувалася Галина Іванівна.

– Якраз у обідню для «гостя» перерву, – вже сміялася сусідка.

– Так… І часто це у вас тут таке трапляється? – запитала Галина Іванівна.

– Раніше було, а зараз не чула.

– А хто ж брав?

– Ну, ніхто автографа не залишить. В основному, гульвіси місцеві… – розповідала сусідка. – Але тепер такого немає. Однак, треба тобі бути напоготові. Новий з’явився.

Галина Іванівну так вразила цей випадок, що вона довгий час все думала про це і їй уявлявся худенький хлопчик, і ставало соромно, що вона так переживала від втрати тарілки макаронів, хай і з котлетою.

…Минуло тижнів зо два. Галина Іванівна, нічого нікому не говорячи, вирішила повторити ситуацію.

Вона приготувала запашні страви. Гарячі рибні котлети пахли на столі у сковорідці. Поруч на тарілочці біліло тепле картопляне пюре. Довгими часточками в окремій вазі гіркою лежали малосольні огірочки, посипані кропом.

Галина Іванівна знову прочинила віконце і навіть відсунула тюль, а потім причаїлася в кімнаті. Минуло близько пів години.

Напевно, аромат її страв доносився з кухні на вулицю, оскільки вона незабаром побачила під вікном на лавці худенького хлопчика років десяти.

Він поглядав на її відкрите віконце, явно ковтаючи слину. Нарешті хлопчик стрибнув через невисокий паркан у палісадник, де красувалися квіти Галини Іванівни і застиг, озираючись навкруги.

Галина Іванівна дивилася на дитину через тюль кімнати, і серце її стрепенулося. Вона одразу тихо пройшла у ванну і взяла звідти лійку з водою. Швидко пройшовши на кухню, вона відчинила вікно і сказала хлопчику.

– Привіт, допоможи мені. Візьми лійку та полий мої квіти…

Ошелешений хлопчик стрепенувся, але, оговтавшись від несподіванки, нерішуче підійшов до віконця кухні. Галина Іванівна нагнулась і дала йому лійку.

– Ось ці жовті спершу полий, а потім і троянди. Ті, що червоні на кущах. Так-так, молодець, – підбадьорювала вона хлопчика. – Почекай, я ще води наберу. Однієї лійки мало.

Хлопчик узяв і другу лійку та акуратно полив усі квіти. Галина Іванівна подякувала:

– Ну ось. Тепер у нас тут з тобою порядок. Спасибі тобі! Знаєш що? Заходь до мене на чай. Ми з тобою познайомимося.

Хлопчик нерішуче зайшов у квартиру Галини Іванівни.

– Руки помий. Ось мийка, а тут рушник, – казала пенсіонерка. – Але перед чаєм треба перекусити трохи. Сідай.

Хлопчик назвався Володею. Він сів за стіл саме на те місце, де того разу сидів, на думку Галини Іванівни, непроханий гість.

Їв хлопчик з насолодою, не забуваючи відкушувати багато хліба.

Галина Іванівна ледь стримувала сльози, але теж їла поряд з ним і говорила про погоду, про спекотне літо, про свої квіти.

– Добре, що ми з тобою познайомились, Володю. Тепер хоч помічник у мене з’явився. А то одній з квітами справлятися нелегко. Ти приходь. Мені садівник потрібен.

Володя наївся, попив чаю. Він широко посміхнувся, потягнувся за столом і сказав «дякую».

Потім добродушно розповів, що живе на цій вулиці через будинок. Батька нема, а їх у матері троє.

Допомагає їм бабуся, тільки вона старенька і їй самій потрібні гроші на ліки, бо слаба.

Мати Володі працювала касиркою, а вечорами мила підлогу.

– Молодець твоя мама, працює багато, – схвально сказала Галина Іванівна. – І ти як підростеш – підеш працювати, бо чоловік.

Володя пішов. Але тепер двічі на тиждень приходив доглядати квіти в палісаднику.

Він не тільки поливав квіти у спеку, а й виконував дрібні доручення: ходив по хліб, купував у кіоску улюблений журнал Галини Іванівни, приносячи здачу сумлінно та точно.

Якось вони пофарбували разом із Галиною Іванівною лавку біля під’їзду.

Залишки фарби разом із пензлем йому було подаровано для фарбування другої лавки, що була біля під’їзду Володі.

Після цього Володя кілька разів із захопленням розповідав Галині Іванівні та своїм товаришам, як здивувалися його сусіди оновленій лавці.

Дружба хлопчика та Галини Іванівни стала міцною. Мати і бабуся Вовки відтепер віталися з нею під час зустрічі і передавали іноді кілька цукерок, то пиріжки, випечені бабусею з нагоди якогось свята.

Наступного літа Галина Іванівна дала Володі кілька кущиків своїх багаторічників для посадки біля його будинку.

Тепер у хлопця був власний палісадник, який він оберігав від витоптування.

Дві дівчинки з його будинку теж стали доглядати квіти, і випросили у батьків і лійки, невеликі граблі та лопатки.

– Дякую тобі Галино, – казали сусіди. – Ось що значить колишня вихователька, всіх наших організувала на працю. І їм виховання, і нам приємно, що квітів побільшало.

– Так, ми потрібні дітям. А вони нам. Вони найкраща частина людства. Якщо про них піклуватися. Як про квіти… – сказала Галина Іванівна і посміхнулася.

Вона помахала рукою. До неї назустріч поспішав її маленький і такий серйозний друг Володя.

А про макарони Галина Іванівна ніколи своєму другові нічого не говорила.

І він про це мовчав і дуже намагався допомагати своїй добрій наставниці…