Минули роки, і від Івана не було жодних звісток.

В глибині душі Марія сподівалася, що він колись знову з’явиться, простягне руки і скаже: – Іди, обійму тебе, кохана! – як він казав щоразу, повертаючись додому. Вони одружилися після невдалих попередніх стосунків, зблизилися, коли Іван працював водієм там, де Марія працювала бухгалтером.

У шлюбі вони незабаром заговорили про дітей, але спочатку їм потрібна була велика хата. Саме тому Іван поїхав на заробітки. За відносно короткий час Іван заробив достатньо грошей, але дорогою додому він зник.

Після трьох років безплідних пошуків у Марії залишилися лише спогади про їхнє спільне минуле, в тому числі і про те, як вони з особливою любов’ю прикрашали свій скромний будиночок до всіх свят.

І ось у новорічу ніч, виходячи після роботи з підземного переходу, Марія помітила знайоме, але виснажене обличчя Івана, який не впізнав її.

«Незнайомець» казав, що їхав потягом, але далі нічого не пам’ятав. Зневірившись, Марія запропонувала йому роботу просто, щоб умовити повернутися додому. Вдома сліди минулого – особливо знайомий улюблений новорічний гурток – викликали невиразні спогади в Івана.

Коли на допомогу прийшов знайомий лікар Марії, Павло Матвійович, уривчасті спогади Івана вказували на те, що його зникнення було пов’язане з грошима; швидше за все, хтось вkрав їх та вдарив Івана, внаслідок чого він частково втратив пам’ять.

Минуло десять днів, потім завдяки обстановці будинку і підтримці Марії пам’ять Івана почала повільно повертатися.

За допомогою фахівців чоловік поступово збирав по шматочках своє минуле. Марія була терплячою і просто вдячною за повернення чоловіка. Їхнє світле майбутнє вже чекало їх попереду, і найжахливіше було позаду!