У Ганни був день народження. Вона сиділа за гарно накритим столом у залі. Посеред столу красувався великий торт.

– Ганнусю, я маю сказати тобі дещо важливе, – почав її батько Андрій. – Тепер тітка Олена буде твоєю новою мамою.

Батько Ганни сказав це так урочисто, наче виступав на сцені.

Ганна оторопіла від несподіванки і зиркнула на цю саму Олену, яка сиділа навпроти.

– Ні, не буде! – сказала дівчинка і вискочила з-за столу.

Новоспечена дружина, а тепер господиня в будинку не встигла навіть рота відкрити, як мала повернулася з якимось портретом.

Вона розвернула фотографію до батька з Оленою. Дорослі застигли від несподіванки.

То був портрет покійної мами Ганни…

– Ось моя мама! – сказала дівчинка. – Інша мені не потрібна! Самі їжте свій торт.

– Повернися за стіл, – розсердився Андрій. – Зараз же!

Але Олена раптом голосно засміялася.

– Прекрасно! Не треба сваритися до малої. Для цієї впертої дівчинки я згодна бути тіткою Оленою. А ось для тебе – виключно коханою Оленкою.

– Домовилась, – усміхнувся Андрій. – І Ганна, я впевнений, з часом відійде і теж тебе полюбить.

– Ніколи! – одразу ж почулося з коридору. – Ніколи не полюблю.

Андрій встав і пішов за донькою. Вона вже встигла гримнути дверима в свою кімнату. Коли він влетів туди, Ганна сиділа в сльозах обійнявшись з портретом матері.

– Ти сваритимешся на мене за те, що я люблю маму? – запитала вона.

Андрій розгубився… Чоловік сів на ліжко і почав пояснювати:

– Ганнусю, я розумію, що ти сумуєш за мамою. Мало часу минуло. Але й ти й мене зрозумій – мені потрібно більше часу проводити на роботі. Тобі потрібна поряд жінка, яка навчить тебе всяким жіночим премудростям…

– А ти їх хіба не знаєш?

– Ні, чоловікам зовсім інші премудрості потрібні. Пам’ятаєш, адже ти обіцяла мамі мене слухатися?

– Пам’ятаю, – Ганна схлипнула.

…Той день вона дуже добре пам’ятала. Мама вже довго була слаба, і вони з татом прийшли до неї до лікарні.

Ганна ледь-ледь маму впізнала. Вона зовсім схудла, була дуже біла, майже нічого не говорила, просто дивилася на Ганнусю, гладила її по голові і вже на прощання попросила слухатися тата у всьому.

Більше Ганна маму не бачила.

Вони стали жити з татом удвох. Він водив її в садок, читав казки на ніч, ходив із нею гуляти. Іноді приїжджала бабуся, мамина мама. Тоді тато працював до самої ночі, проте вихідні вони проводили разом.

А потім усе змінилося.

З’явилася тітка Олена. Вона голосно розмовляла, часто сміялася, яскраво фарбувала губи та нігті – Ганна не пам’ятала, щоб мати мала такі руки.

Бабуся почала з’являтися дуже рідко, і ось тепер тато каже, що ця тітка Олена – її нова мама.

Все це пролетіло у голові дівчинки за секунди. Вона подивилася татові в очі, побачила там сльозинку…

Гучно зітхнула, витерла сльози йому і собі, і кивнула:

– Добре, тату, я тебе слухатимуся.

– І тітку Олену?

– Я буду намагатися. Слухатись, – уточнила Ганнуся. – А любитиму маму.

– Добре. Дякую.

Батько обійняв її і пішов у залу – до Олени. Та дивилась у вікно.

Обернувшись, вона сказала:

– Так, намучимося ми з нею.

– Не думаю. Просто почекай. Не треба лізти до неї в душу. Потрібен час, вона рано втратила маму, і знаєш, вона вже доросла не по роках.

– Ну не знаю не знаю. Подивимося…

Життя потекло своєю чергою.

Олена і справді чудово ладнала з чоловіком, а з падчеркою вирішила не загравати: ну, не любить, що тут поробиш? Головне, щоби сцен більше не влаштовувала.

Шестирічна Ганна, на диво мачухи, беззаперечно виконувала всі її прохання, не вступала більше в суперечки, не вередувала.

Але тепла між ними не з’явилося і через пару років, хоча Олена дбала про дівчинку, вбирала її як лялечку, купувала іграшки та книжки. Ганна сухо говорила «дякую», проте тримала дистанцію – намагалася не торкатися, запитання ставила за крайньої потреби, всі новини розповідала батькові.

Не сталося нічого й у школі.

Дівчинка з першого класу стала улюбленицею вчительки – старанна, спокійна, кмітлива.

Любили її й однокласники. Вдома з нею також не було проблем. Вона нічого не вимагала, без суперечок допомагала Олені по господарству, спочатку по дрібницях, потім більше.

І все більше і більше вона подобалася своїй мачусі, яка вже й рада була б обійняти її, попліткувати, але просто не могла подолати холодну стіну, що вони збудували між собою.

До п’ятого класу дівчинка почала називати мачуху Оленою Петрівною, це ще більше їх віддалило. На той час, правда, Ганна вже перестала ревнувати мачуху до мами.

Їй подобалося, що Оленка – батько так називав її – завжди весела, життєрадісна.

Подобалося, що вона смачно готує, що не свариться з Андрієм, що тато щасливий. Та й особливо Ганна цінувала, що вона не читає їй нотацій.

А Олена мріяла народити сина. Лікувалася, переживала.

Коли зрештою вийшло, багато місяців лежала на збереженні.

Хвилювалася, звичайно, як прийме братика падчерка. Навіть запропонувала їй вибрати ім’я для малюка. Ганна запропонувала назвати хлопчика Андрієм – як тата.

Коли Андрійко з мамою опинилися вдома, дівчинка стала Олені першою помічницею.

Вона так спритно і з такою любов’ю поводилася з братом, що в мачухи стрепенулося серце:

– Господи, яка холодна я була із зовсім маленькою дівчинкою, яка втратила матір, – докоряла вона собі. – Ображалася на неї, навіть ігнорувала, наче сама дитина. Адже я навіть не намагалася знайти ключ до її сердечка. Адже тепер у мене могла б бути така чудова дочка…

Десь після року Андрійко дуже заслаб. Почалися безсонні ночі, Ганна допомагала мачусі як могла.

Якось вона увійшла до кімнати і побачила, що Олена Петрівна заснула, сидячи у кріслі біля ліжка сина.

Малюк спав. Дівчинка торкнулася його чола і зрозуміла, що температура спала. Вона тихенько торкнулася Олену за лікоть:

– Андрійкові краще.

Олена Петрівна прокинулася, встала, губами перевірила чоло малюка, а потім раптом обійняла Ганну й заплакала:

– Доню, пробач мені! Мені так шкода, дівчинко моя, так шкода. Пробач мені, пробач.

Дівчинка обійняла її у відповідь:

– Ну, перестань плакати, мамо. Андрійко видужав, тепер усе в нас буде добре…