Тамара у свої п’ятдесят три роки не працює. На пенсію пішла в п’ятдесят, педагогічний стаж. Щоранку вона встає, приводить себе в порядок, невеликий макіяж, одягається, як на роботу. Накриває стіл для себе, снідає в гарному посуді, також обідає та вечеряє. Одна. Після того, як від неї пішов чоловік, засмутилася, поплакала і вирішила:

– Житиму для себе, радуватиму себе, житиму красиво і спокійно.

Після двадцяти шести років шлюбу від Тамари пішов чоловік. А познайомилися вони в інституті, вірніше, під час здачі документів для вступу. Потім зустрілися, коли дивилися списки тих, що вступили, і обом пощастило.

Так і спілкувалися, спочатку, як друзі, а потім непомітно закохалися одне в одного. Жили у різних гуртожитках, Андрій проводив Тамару до дверей її гуртожитку. Отже, студентські роки провели разом, тільки на канікули їхали кожен на свою «малу батьківщину». Незадовго до закінчення інституту одружилися.

Чоловік наполіг, щоб поїхали жити до його батьків, мають свій будинок, і місце для молодої сім’ї є. Тамара з батьками Андрія, швидко потоваришувала, порозумілася, у нього була ще молодша сестра. З сестрою теж склалися чудові стосунки, були, як подруги. Тамару прийняли добре, вона була поступливою і привітною, не скандальною. Батьки Андрія теж були спокійні та добродушні.

Після того, як народився син, Андрію виділили неподалік батьків земельну ділянку, почали будувати будинок. Допомагали батьки і з того, і з іншого боку, у цей період ще й народилася донька. Коли перейшли до свого дому, радості Тамари не було меж. Вона справжня господиня свого будинку, наводила лад, мила, чистила, тримали господарство, двором бродили кури, дві кози. З Тамари вийшла хороша господиня. Зараз, іноді згадуючи ті роки, вона дивується:

– Як я все встигала? Працювала у школі, тримали господарство, діти росли. Встигала готувати, прибирати, прати, а ще обробляли з чоловіком ділянку, садили овочі, все було своє з городу. Навіть почали збирати гроші на покупку машини.

Жили дружно, на радощі, і раптом Тамара занедужала, довго проходила обстеження, виявили щось погане. Чоловік підтримував, заспокоював:

– Тамаро, не хвилюйся, все буде добре, я впевнений, я знаю, ми все переживемо. Все минеться, ми впораємося разом.

Через кілька років Тамарі стало краще. Вона дякувала чоловікові:

– Андрію, тільки завдяки тобі я впоралася. Ти мене заспокоював, ніколи не засмучував і оберігав від усього поганого. Дякую тобі.

Тамара знову вийшла на роботу, Андрій теж працював, навіть намагався підробляти у вільний час. Згодом підкопили грошей, вирішили купити машину, але в цей час занедужала донька. Важко Тамарі довелося з дочкою, але все-таки вони подолали це випробування.

Знову прийшов спокій, життя почало налагоджуватися. Жінки, як правило, діляться своїми проблемами та горем із подругами, з колегами, полегшують свою душу. А чоловіки влаштовані інакше. Деякі з них переживають мовчки, усе тримають у собі, такий був Андрій. Начебто все налагодилося, і раптом Андрію стало погано з серцем. Тамара казала колегам:

– Андрій все тримає в собі, певне нескінченні переживання за мене, потім за доньку, позначилися на ньому. Якось нам це треба пережити.

Тамара, як могла, намагалася підтримати чоловіка, доглядала, і нарешті через півтора місяці він став на ноги.

Старший син вирішив одружитися, потім у нього один за одним народилося двоє дітей. Тамара та Андрій стали бабусею та дідусем, раділи, особливо Андрій радів за продовження свого роду.

Коли відзначили сорок п’ять років Тамари, вона раптом помітила, що її чоловіка ніби підмінили. Він став ретельно стежити за собою, щодня міняв сорочки:

– Андрію, щось ти став багато уваги приділяти своїй зовнішності, не сталося чого? – жартом питала дружина.

– А що може статися? – жартував у відповідь Андрій.

А Тамара в думках навіть виправдовувала його:

– Правильно робить, ми ж, по суті, для себе ніколи й не жили. Будували будинок, налагоджували побут, боролися із недугами, та й у пріоритеті були діти. Про себе думали в останню чергу. А тепер чоловік, хоч і став дідусем у сорок з гаком років, вирішив подумати про себе.

Її звичайно дивували зміни, що відбувалися з чоловіком, але нічого поганого про нього не могла подумати. Дивлячись на чоловіка, вона теж собі купила пару гарних суконь, навіть нове пальто:

– А що, я гірша? Теж за собою стежитиму, пора вже себе привести в порядок.

Але стосунки у них ставали гіршими, Андрій сварився через дрібниці, а після сварки одягався і йшов. А про те, що в нього інша жінка, Тамара, як і належить дружині, дізналася в останню чергу, дізналася від колег.

– Тамара, ти не бачиш, що твій чоловік крутить у тебе за спиною роман і вже давно. Хоч і купила собі нові речі, а йому це не потрібно, він, мабуть, і не бачить, у чому ти ходиш. Він із Галиною часто спілкується, возить її на машині на роботу та з роботи.

Тамара влаштувала йому сварку:

– Я все знаю, мені розплющили очі колеги на твої пригоди. Ти навіть не соромишся, і на очах у всіх зраджуєш мені.

– Ну і що? Це просто так, несерйозно, не будеш же ти розлучатися через це.

– Як це просто так? Звичайно розлучуся, якщо ти продовжуватимеш ці стосунки.

Але Андрія нічого не зупиняло, він міг не прийти додому і два, і три дні, потім прийде, і ніби нічого не сталося. А потім у відпустку він поїхав з Галиною на море, знову ж таки Тамарі сказали знайомі. І мабуть, там Андрій зрозумів, що Галина, та жінка, яка йому потрібна. З нею він забув про Тамару, і приїхавши з відпустки, видав дружині:

– Все, розлучаємося, я йду від тебе. Я йду до коханої жінки.

– А я хто тобі?

– А ти теж була коханою, тоді, давно, але кохання кудись пішло.

Звичайно, ніякі вмовляння дружини, родичів, друзів, нічого не допомогло, він твердо стояв на своєму:

– Сказав йду, значить йду. Залишок життя хочу провести з коханою жінкою.

Чоловік пішов до іншої, а Тамарі стало страшно:

– Як я житиму сама? Що мене чекає попереду? Самотність?

Тамара довго приходила до тями, було прикро, що проживши двадцять шість років, народивши дітей, вона ніколи і нікуди не виїжджала з чоловіком. Все для сім’ї, все для дітей та чоловіка. А скільки вони разом пережили труднощів? Тамара не розуміла, коли Андрій змінився, адже саме він був опорою, підтримував, коли вона вже втрачала надію.

– Ну, як він міг забути про все? Я не можу цього зрозуміти. Як він зміг усе перекреслити? Як він зміг відвернутися від дітей та онуків. Він зовсім про них забув, не дзвонить, не цікавиться їхнім життям, – так накручувала себе Тамара.

Півроку їй знадобилося, щоб вона прийшла до тями. Допомогли діти, онуків часто до неї привозив син. Поступово відтанула, посміхнулася. Донька вийшла заміж, поїхала до іншого міста, добре, що син живе неподалік.

Тамара звикла до самотності, одного разу в ній щось клацнуло:

– Все, житиму для себе. Буду красиво одягатись, купуватиму гарний посуд, їздитиму відпочивати.

А коли вийшла на пенсію, вона продовжує жити гарно, для себе та дітей. Нещодавно приїхала із санаторію, і збирається наступного року знову. Виявляється, зовсім не страшно жити одній, просто самотність потрібно відганяти від себе, не закриватися у чотирьох стінах, і все буде гаразд.