Озираючись назад у своє минуле, Іван шкодував, що пізно почав виправляти помилки.

Щоправда, це залежало від багатьох причин, але все-таки він зважився, бо далі вже життя з дружиною було нестерпним.

Для себе зробив висновок раз і назавжди:

– Без помилок не станеш мудрішим – це по-перше, а по-друге, у житті потрібна рішучість.

Вже коли Іванові було сорок вісім років, він зустрів своє справжнє кохання. Зустрів Ганну, симпатичну жінку з відкритим серцем, добру й турботливу. Покохав її так, що життя без неї і не уявляв і навіть обіцяв перед іконами в церкві берегти її та любити.

Іван, сільський хлопець, виріс на селі, вивчився на агронома. Якось потрапив він до міської лікарні. Там і познайомився з медсестрою Надійкою, яка якось дуже вже дбайливо доглядала його. Потім сама виявила ініціативу і закрутилась у них, закрутилась. Надя була згодна на все, їй дуже хотілося заміж.

– Ти згодна поїхати жити до мене в село? Я сільський мешканець і в місті жити не зможу, тим більше і робота у мене пов’язана із сільським господарством, – розпитував він її.

– Звичайно згодна, а куди тепер мені подітися після всього, що між нами було?! – казала вона.

Іван, як чесний чоловік одружився з Надією. У сільській адміністрації йому як молодому фахівцю і вже сімейній людині допомогли звести невеликий будинок. З батьками Івана молода дружина не захотіла жити, спілкувалася з ними рідко.

– Синку, ти припустився помилки, одружившись з Надією, тобі не така потрібна дружина, – казала іноді йому мати, коли він заходив до батьків. – Зла вона, ох і матимеш ти з нею. Краще б вибрав собі дівчину нашу, місцеву, а то привіз міську, до ладу і не дізнавшись про неї нічого.

– Мамо, та годі тобі, яка помилка, все буде добре, – заспокоював він матір, яка серцем і душею відчувала, що її невістка ще покаже себе.

Завели одразу господарство, чого вже не відібрати у Надії, це хазяйновитість і беззаперечну владу над усім і над усіма. Швидко все взяла у свої руки. Народився у них син, а потім донька. Іван із Надією крутилися – господарство, город, діти, побут.

Але навіть крізь побут і прожитий разом час, Іван почав бачити й усвідомлювати, що справді припустився помилки, одружившись поспішно з Надією. Він відчував на собі її міцну владу та руку. Дружина вважала, що вона власниця всього, що в них було і не давала чоловікові сказати і слова, вмить зупиняла і вставляла своє, а права чи ні, її це не хвилювало.

– Мовчи, тут я господиня, що скажу, те й робитимеш, – говорила вона чоловікові строго, те саме говорила й дітям.

В Івана через деякий час склалося враження, що про кохання і людяність дружина геть-чисто забула, а швидше за все цього в ній ніколи і не було. Дітей виховувала строго, Іван заступався.

– Надія, не сварися. Побійся Бога. Тим більше, вони нічого такого не зробили, та й маленькі ще.

– Теж мені ще захисник знайшовся, я й тобі можу вказати твоє місце в цьому будинку… – галасувала дружина.

Дійшло до того, що Іван, як міг, прикривав невинні витівки дітей, щоб їхня мати не дай Боже не дізналася, чи не побачила.

Не хотів чергових сварок, але дружина завжди знаходила привід посваритися.

Дітей вона не любила.

Час минав, дружина ставала сварливішою. Іван уже неодноразово замислювався піти від неї, але не міг. Він у житті порядний і вірний, жив із дружиною, як його виховали і навчили, що дружина – це найближча людина. А найголовніше – діти, як він зможе залишити їх з такою матір’ю?

– Ну як же ж я піду і залишу дітей? Сам винен, поспішив і одружився, не розібрався. Доведеться терпіти, – умовляв він сам себе.

Іван йшов з головою в роботу, сподівався, можливо одумається дружина, зміниться на краще, переконував себе, що вона має право на помилки, але надії на краще щоразу випаровувалися після чергової сварки.

Він пробував розмовляти з дружиною по-доброму.

– Надіє, будь трохи лагіднішою, м’якішою, ну не можна ж так.

А Надія злилася:

– У тебе занадто м’який характер і діти такі самі.

Дійшло до того, що жити йому з дружиною стало нестерпно. І піти до матері, залишити дітей із нею – це просто немислимо. Забрати із собою до матері? Але ж дружина…

В цей час у Івана не стало бабусі. Старенька, жила на іншому кінці села у старому будинку. Цей будинок і дістався йому у спадок, та ще й певна сума. Задумав він побудувати на цьому місці новий будинок і піти з дітьми туди. Батьки підтримали та допомагали з грошима. Надія бачила, що він будує новий будинок і раділа:

– Ти просторіший будинок новий будуй, а то тут нам уже місця мало, діти ростуть, їм вже кімнати скоро треба роздільні.

Іван мовчав і працював. Через півтора роки будинок був готовий і можна було жити, а всередині можна вже так доробити недоробки. Він сказав дітям:

– Так, збирайте свої речі, переїжджатимемо в новий будинок.

– Тату, а можна кішку з собою взяти? – запитала донька.

– Ще чого, – обурилася Надія. – Яку кішку, ви нечупари і там все забрудните без нагляду. Спочатку треба облаштувати все всередині, потім переїжджати, – дивлячись на чоловіка, сварилася вона. – А твоя дочка вже збиралася тягнути в новий будинок якусь брудну кішку.

– Кішка має до хати увійти першою, такий звичай, – твердо і впевнено сказав чоловік, строго дивлячись на дружину і готуючись до сварки. – Потім зайдуть туди діти, а потім я. Ти туди не зайдеш і не збирайся. Помилки свої потрібно виправляти, ось я й працюю над помилками…

Галасу було на все село. Ледь-ледь, але вдалося їм переїхати без Надії. На той момент синові було чотирнадцять, а доньці дванадцять років. Звичайно, це було спільне рішення батька та дітей. Він з ними розмовляв, і вони з радістю погодилися жити з ним. Але все-таки іноді відвідували матір, а вона сварилася, на чому світ стоїть.

– І не приходьте, нічого я вам більше не віддам. Все моє господарство, так і передайте своєму… Батькові..

Іван з дітьми трималися, жили спокійно, сусіди жалісливі несли каструлі, тарілки, фіранки, навіть хтось ковдру приніс.

Але потім усе налагодилося, Іван працював і отримував зарплату. З Надією він у сварки не вступав, діти теж, просто при зустрічі проходили мовчки повз.

Невдовзі Надія привела в дім іншого чоловіка, а Іван подав на розлучення. Ділити нічого не став, відмовився від усього, все що було – будинок і господарство залишив дружині, аби вона не сварилася. На новому місці облаштувались, купив Іван козу та курей. Діти допомагали і навіть краще почали вчитися у школі.

Після закінчення школи син вступив в інститут, а там і донька поїхала у місто, навчалася в коледжі. Якось донька приїхала на вихідний із подружкою з навчання, а коли їхали назад, подружка дочки сказала Івану:

– Дядьку Іване, який же ви гарний, ось би вас познайомити з моєю мамою. Вона теж хороша і привітна, живе одна в селі.

Іван посміявся у відповідь:

– Ну раз така хороша твоя мама, то привозіть її наступного разу, познайомимося.

– Тату, справді? Я знаю тітку Ганну, я вже була у них у селі у ті вихідні, – посміхаючись промовила дочка. – Дивись, адже ми таки привеземо тітку Ганну.

– Ну й привозьте, а що? А раптом щось і вийде, – віджартовувався батько.

Дівчата так і не зрозуміли, жартував він, чи серйозно говорив, але вирішили познайомити своїх рідних. І привезли дівчата Ганну в гості до Івана.

…Іван попорався по господарству, нагодував курей і вирішив наварити борщу.

Він начистив картоплі, зробив засмажку, як раптом на подвірʼї почулися чиїсь голоси.

– Хм, хтось приїхав, чи що? – здивовано пробурмотів чоловік і пішов до дверей.

Іван вийшов на вулицю. Хвіртка відкрилася і на подвірʼя зайшла його дочка зі своєю подругою.

Обоє дівчат загадково посміхалися.

– Привіт, тату! – сказала дочка. – А в нас гості сьогодні!

– Які ще гості? – здивувався Іван.

– А ось, знайомтеся! – сказала дівчина.
На подвірʼя зайшла якась жінка. Іван глянув на неї й остовпів від побаченого.

Як тільки Ганна зʼявилася у дворі, Івану здалося, що все навколо осяяло світло, стало яскравіше і тепліше на душі від її доброї і м’якої посмішки.

– Здрастуйте, – своїм співучим і ніжним голосом сказала вона Іванові. – Я – Ганна, а ви – Іван, я так розумію, дівчата ввели мене в курс справи. Ох і дівчата у нас діловиті.

Іван стояв і не міг вимовити жодного слова. Так вразила його Ганна, не тим, що красуня, а просто миловидна і з теплою посмішкою, на яку хочеться дивитися і дивитися…

– Тату, – торкнула його за руку дочка. – Ти чого?

– Вибачте, та я… Вибачте, це я від несподіванки остовпів, – і всі навколо засміялися.

Іван не міг відвести свого погляду від блакитних очей Ганни, в тихому вирі яких причаїлася легка смішинка, а вітерець грав завитками русявого волосся. Він зрозумів, що має проявити чудеса гостинності, йому дуже хотілося сподобатися Ганні. Але він даремно переживав, вона теж зрозуміла, що перед нею добропорядний і надійний чоловік.

Стосунки розвивалися між ними швидко, він теж з’їздив до неї в село, і там вирішив:

– Ганно, пропоную тобі вийти за мене заміж і переїхати до мене. Все-таки в мене новий будинок, а твій сама знаєш. Мабуть, ще твій дід будував цей будинок.

– А я не проти, скажу чесно, що ти мені теж сподобався з першого погляду. Мабуть нас тобою Бог не даремно звів, вірніше дівчата наші постаралися, а Бог їм допоміг, – сміялася вона.

Весілля з Ганною не стали гуляти, просто розписалися і навіть повінчалися в місцевій церкві, а потім посиділи по-сімейному з дітьми. У неї також було дві дочки.

Іван після вінчання відчув себе якимось оновленим, душа його сповнилася благоговінням і дивлячись на Ганну він розумів, що вона теж відчуває незвичайні почуття.

Вони обидва знали, що це їхнє останнє кохання до кінця життя, звичайно не таке бурхливе, як у молодості, але міцне і вірне…

– Я берегтиму Ганну найбільше на світі і дякую тобі Господи, за нашу зустріч, – думав Іван, стоячи в церкві перед образами.

Діти з рідною матір’ю так і не спілкувалися, онуків їй не привозили, а їй і не треба, вона не могла розібратися зі своїм життям, змінила вже четвертого чоловіка, чомусь вони довго з нею не затримувалися, хоч усі знали чому.

Розлучалася Надія з ними легко, але зі сварками на все село.

Ну а в бік колишнього чоловіка наговорила вже всього стільки, що односельці тільки сміялися з того.

Ну а життя продовжується…

КІНЕЦЬ.