Наталя відчинила двері, на порозі стояв Микола, щасливо посміхаючись. В руках він дбайливо тримав горщик із квіткою.

– Це що? – здивувалася Наталя.

– Квітка, – сяяв усмішкою Микола.

– Бачу, що не гайковий ключ. Ти навіщо його приніс. Знаєш же, що я не люблю кімнатних рослин, – Наталя явно була незадоволена.

Микола пройшов на кухню, поставив горщик із квіткою на підвіконня:

– Нехай поки що тут постоїть. Ти знаєш, він не любить прямих сонячних променів, йому потрібне розсіяне світло. Треба чимось завісити вікно. Ну гаразд, щось придумаю.

– Сам за ним і доглядатимеш. І стеж, щоб на підвіконні порядок був, бо заллєш водою тут все або землю розсипеш, – Наталя стояла в дверях узявшись у боки.

– Як ти не розумієш, це Аїхризон – дерево кохання та щастя. Воно має рости у будь-якому будинку. Це сильний оберіг міцних сімейних стосунків. Поки ми любимо одне одного, Аїхризон ростиме і цвістиме, – із захопленням розповідав Микола.

– По-моєму, ти нісенітницю несеш. Аїхризон твій буде цвісти і рости, поки ти доглядаєш його. Сідай вечеряти, – завершила розмову Наталя.

Наталя за десять років спільного життя вперше бачила чоловіка таким захопленим, чи що. Зійшлися вони, коли обом було тридцять років, дітей так і не нажили. Та так вийшло, що не дуже й хотілося. Житлом обидва були забезпечені, працювали, відпочивали, дбали про родичів. Загалом жили, жодних сюрпризів від життя не чекали. І раптом ця квітка.

Спочатку чоловік доглядав квітку, носився з нею як з писаною торбою. Поливав, підживлював. Наталя тільки посміювалася з нього.

Потім інтерес у чоловіка якось пропав. Стояла собі ця квітка на підвіконні, коли листя привяло, Наталя згадувала, що треба було б полити. Бувало, заливала його. Квітка знову сумувала.

А Микола раптом захопився рибалкою та друзями. Наталя не була ревнивою, спокійно ставилася до гулянок чоловіка. Вона розуміла, що чоловікові потрібні друзі, адже вона теж має свої інтереси.

Цього вечора Микола довго мовчав, а потім глянув у вікно, побачив на підвіконні квітку, що засохла, і, ніби знайшов з чого почати розмову, запитав:

– Думаєш, чому вона сохне? Тому що кохання наше пройшло.

Наталя навіть не знайшла, що відповісти, тільки здивовано підняла брови.

– Ти сама винна, не доглядала квітку, от і вийшло так, – продовжив Микола.

– А що сталося? – не розуміла Наталя.

– Я покохав іншу жінку, вона вагітна від мене. Тож завтра подам на розлучення.

Наталя розреготалася до сліз:

– Тобто ти зрадив, а винна я і квітка?

Дружина все реготала. Микола не очікував від Наталії такої реакції, тому не знав, що робити – чи заспокоїти дружину, чи збирати речі.

Щиро кажучи, думав, що дружина вмовлятиме його залишитися. І він погодиться залишитися, пообіцявши, що покине ту жінку, хоча аліменти доведеться виплачувати. Але ж вони вдвох із Наталією впораються з цим.

Наталя сміялася, а він взяв квітку, вийшов з квартири і викинув квітку в контейнер для сміття, немов вірив, що у всьому винна квітка.

Розлучення відбулося.

КІНЕЦЬ.