Ще з самого дитинства я мріяла, як мабуть і всі молоді дівчата, про велике та щире романтичне кохання і щасливу сім’ю.

Проте мріям моїм не судилося збутися. Після інституту я закохалася в хлопця і ми з ним одружилися.

Я тоді ще була молодою зовсім, не розуміла, що поспішати зовсім не варто, адже попереду все життя і варто робити лише розумні вчинки.

Все було добре у нас спочатку: і кохання, і турбота, і плани на майбутнє.

Але, на жаль, через пів року після весілля чоловіка не стало і світ неначе перевернувся, адже я не очікувала, що в один день моїм мріям прийде кінець.

Але вдіяти я вже нічого не могла, потрібно було якось жити далі.

Час трішки лікує, але я просто забула про себе.

Все почалося ще з дитинства.

Я єдина дитина в своїх батьків, ще й пізня, до того ж. Знала, що у мами й тата важка робота і їм потрібна моя допомога.

Я намагалася робити, що могла. Ніколи не заперечувала батькам. Навіть вийшовши заміж, постійно робила прибирання в батьківському домі, у всьому їм допомагала, турбувалася про них як могла.

Намагалася зробити все, про що мене просять. Після того як чоловіка не стало, я переїхала до батьків, хоча в мене була своя квартира. Я стала повністю в усьому їм допомагати.

Через три роки занедужав тато, а потім і його не стало.

Ми з мамою залишилися самі.

Я взяла на себе всі турботи, щоб вона змогла забути про втрату, адже їй дуже недобре було.

Минали роки, оскільки дітей у мене немає, моєю дитиною стала мама. Я буквально попереджаю кожен її крок, вона зараз немолода і я постійно турбуюся про неї. Так мене виховали.

Мені зараз вже сорок п’ять років. У моєму житті є тільки робота та турбота про маму. У своєму прагненні я зайшла так далеко, що не помітила як втратила друзів, яких було не так вже й багато. Заміж більше я не вийшла, на жаль, не складалося з цим, та й не кликав ніхто.

Поступово перестала дивитися за собою. Згодом прийшло відчуття, що в житті більше нічого хорошого не станеться.

Я дуже люблю і шкодую маму, лише розумію, що буду дуже сумувати, коли її не стане, адже вона не вічна, старенька уже.

Але тільки зараз мені зрозуміло, що за ці роки я багато втратила в житті. І цього вже не повернути. Потрібно допомагати своїм близьким.

Маму зараз не залишу. Але чи зможу я влаштувати своє життя?

КІНЕЦЬ.