Я сама родом з села, народилася й виросла там. Батьки мої люди не заможні, але нам з двома братами подарували спокійне дитинство, хоча великого достатку ніколи не мали.

Я в сім’ї найменша, тому брати перші розлетілися з батьківського гнізда, а, оскільки я пізня дитина, коли прийшов мій час навчатися в інституті, то батьки мої вже були немічні, залишити я їх не могла, та й вони мене дуже просили нікуди не їхати, а їх доглядати.

Брати вже були одружені, невісткам було зовсім не до моїх батьків, тому я розуміла, що це мій обов’язок – крім мене нікому.

Влаштувалася на роботу в сільський магазин, так як освіти, крім школи, не мала ніякої. Та й цю роботу я вважала за щастя, бо в селі важко щось нормальне з роботи знайти молодій людині, а продавцем я заробляла собі на життя, плюс ще згодом батьківська й мамина пенсія мене трішки виручала.

Згодом я вийшла заміж за місцевого тракториста, у нас з’явилося, одне за одним, двоє діток.

Спочатку все добре було, стали ми жити в моїх батьків, бо в Івана свого даху над головою не було.

Я дуже старалася для чоловіка та діточок, але Івану то було не потрібно, як виявилося згодом.

Батьки вже зовсім старенькі стали. Батьки старі, діти малі, і все на моїх одних плечах, зараз і згадати страшно, як же тоді мені все важко давалося.

Ще й чоловік почав сивеньку пити щодня. А то було для мене найгірше, бо відтоді спокою в нашій хаті не було жодного дня.

Батькам теж важко було на те все дивитися: спочатку тато відійшов, а потім мама за ним.

За весь цей час від мене вся родина відвернулася. Я бідна, постійно заклопотана, чоловік п’є. Кому така потрібна родичка?

Родичі найближчі, хто в місто вибився, то взагалі мене за чужу людину мали. Коли мої діти поступали в інститут, я їздила з ними до міста, то навіть не не було де переночувати, всі соромилися мене і мою бідну родину.

Та що там говорити, навіть ті, що в одному селі зі мною жили, мене стороною навіть на базарі оминали, щоб навіть не привітатися, або щоб і не заговорити зі мною. Хто я, а хто вони?

Коли діти вже обоє навчалися, а чоловік зовсім став наче дід старий від тих усіх походеньок, важко мені було, вирішила їхати за кордон, щоб для дітей грошей заробити, щоб вони не бачили того життя, яке бачила я.

Ще й совісно мені було постійно, що батька такого мають, адже я його такого обрала. Важка моя доля.

Довго не думаючи, зібрала одну торбу і подалася в Італію. У мене там подруга була, я довго її вмовляла і вона врешті погодилася мені допомогти.

Справи стали налагоджуватися, коли я стала добре заробляти. Дітям гроші надсилала, бо вони квартиру в місті орендували. Я не хотіла, щоб вони в село їздили до батька, бо він людина дуже важка, з ним життя нікому немає.

Все наче добре було.

А потім родичка мені подзвонила, тітка моя рідна.

Сказала, що чоловік у всієї родини грошей напозичався, винен їм 15 тисяч гривень. Просила, щоб я їм вислала гроші, щоб віддати борг.

Я подзвонила чоловікові, вмовляла не брати більше ні в кого грошей, бо мені соромно перед родиною, сказала, що буду просити дітей, щоб давали йому щомісяця якусь тисячу гривень, а сам хай якісь підробітки шукає, за них і живе.

Тітці гроші я перерахувала відразу. А через місяць знову вона мене набрала, каже, що чоловік знову 3 тисячі заборгував, а тепер навіть на очі не показується і телефон не бере.

Я сказала, хай робить, що хоче, а грошей я їм більше не дам. Вони добре знають, що чоловік за них купає сивеньку. Для чого зичать йому гроші? Наче спеціально роблять таке. Я поклала телефон.

А потім кума мені подзвонила, сказала, що тітка розносить недобрі чутки про мене, що я чоловіка залишила, йому жити ні на що, ще й гроші їй не віддаю.

Мені прикро було те чути, відтоді я перестала їздити в село, соромно людям в очі дивитися. Вони ж не знають, що це не правда усе.

Але старалася викинути недобрі думки з голови, думала про дітей, та свої заробітки, а з цим у мене якраз не було проблем.

А от коли у нас було неспокійно, в лютому 2022 року я до себе забрала своїх дітей. Тут вони на роботу влаштувалися, тут поки й живемо вже разом на орендованій квартирі. Непогано влаштувалися ми з доньками, так і живемо. Планували, трохи заробимо і повернемося в Україну додому.

Аж тут не стало чоловіка. Ми усі і я, вперше за багато років, повернулася в село. Усі люди косо на мене дивилися, бо словам тітки я покинула чоловіка, а сама в Італію подалася, там у мене багатий італієць і через це я не поверталася додому. Тітка вже давно такі чутки про мене рознесла, тому доводити людям, що це все не правда, у мене не було сил.

Мене зустріла старенька мамина хата, похилена, сіра, як і моє колись життя в ній.

А на душі прикро так. Знаєте, буває повертаєшся до рідного дому – радіє душа, рідні стіни. А в мене радості не було, лише плакала, що таке важке життя тут прожила.

Ми провели чоловіка, вся родина збіглася, думали, що я з тим італійцем багатим приїду, хоча немає його ніде, та вони вже мені не повірять, бо тітка їм інше говорила.

А я нікому нічого не доводила, просто не було сил.

Сіли ввечері з доньками і порадилися. До весни будемо в Італії працювати, а весною повернемося, хату продамо, трохи заробимо, та й відкладені гроші у мене є, купимо квартиру у місті і житимемо вдома в Україні, але подалі від родичів таких.

В селі родичі особливо до мене не говорили, а як тільки повернулася в Італію, кожен по черзі стали дзвонити, мовляв Олесю, забери до себе нас, важко зараз в селі жити, сама знаєш, в якій бідності ти тут жила, така була бідна обдерта, а тепер пані стала такою і нам допоможи.

Я все пам’ятаю, люди добрі, нічого не забула. Пам’ятаю, як ви цуралися мене, бо бідова, бо п’є чоловік, бо батьки старі і старе обійстя.

І так важко мені, і ніби й хочу допомогти, та коли ці родичі будуть зі мною поруч, я буду пам’ятати лише печаль.

Не знаю що мені зараз робити. Чужим людям з радістю допоможу. А що з своїми робити? Не знаю.

КІНЕЦЬ.