З того часу, як в мене з’явилася дитина, стала сама не своя. Ні, я й раніше була запальна і нервувала по дрібницях, але не жорстокою, ні.

З першого місяця життя я шерстила надра інтернету в пошуках одкровень жінок, які потрапили в аналогічну ситуацію. Зізнаюся, легшало на душі від усвідомлення того, що в світі я така не одна.

Однак життя моє від цього, звісно, не стало кращим. Я дізналася про те, що чекаю дитину, коли потрапила до лікарні. Коли запитали, чи зберігаємо дитину чи ні, я без роздумів відповіла: «так».

Не навчилася я за своє життя добре подумати, перш ніж зробити. Про це й йтиметься у моїй сповіді.

З першого місяця я зрозуміла, що до щастя мені далеко. Однак тоді справа була не в дитині.

Спочатку, дратували ті умови, в яких нам довелося жити і адаптуватися до цього найновішого життя. Зручностей практично не було, крім дивана та столу.

Я плакала не перестаючи, обіймала дитину і потихеньку мучилася запізнілими муками сумніву. Безперечно, ставлення до дочки було ніжним і трепетним, та я втомлювалася від нічних недосипів, нерозуміння того, що потрібно моїй дитині в даний момент, але я ще не носила в собі ту ненависть, яка виникла потім.

Пізніше, місяця з другого чи третього, я час від часу помічала за собою, що її плач мене дуже дратує, при цьому я намагалася привчити її до режиму, що передбачало годування, сон, неспання в один і той же час. Напевно, з дитиною на грудному вигодовуванні таке прокочує нечасто, тому я час від часу опускала руки і заплющувала очі на необхідність цього режиму.

Потім починала знову і знову. Моя нервова система похитнулася безпосередньо, внаслідок постійного прагнення бути зразковою матір’ю – підйом, умивання, зарядка з ранку, активне неспання, розвиваючі заняття та гімнастика вдень, часті прогулянки на свіжому повітрі, постійне спілкування.

І раптом, посеред усього мого «чудового» материнства я побачила себе — худу, сіру, з жирним відрослим корінням волосся. Загалом, ненавидіти себе стало страшно.

Потім страшно ненавидіти стала дочку. Вона почала бісити мене своїм вереском все більше і більше, у мене руки свербіли схопити її і трясти, трясти, що є сил!

Я стала застосовувати силу і думки мої ставали чорнішими з кожним днем.
Зараз їй 5 місяців, і мені страшно.

Мені дуже шкода свою маленьку дочку. У спокійному стані я усвідомлюю свої дії і дуже, дуже шкодую про скоєне.

Але, тим не менш, все більше і більше дратую і кричу з кожним днем. Сподіваюся, чи знайдеться правильна порада, чи вирішення моєї грандіозної проблеми.

Я навіть була б рада позбавити свою дитину від себе самої. Я боюся за її майбутнє поряд із такою матір’ю, як я.

КІНЕЦЬ.