Телефон, лежав на столі, і аж підстрибував від дзвінків.

Напевно, це все-таки Жанна! Вчора вона обіцяла зустрітися з ним, але не прийшла.

Адже хлопці його неодноразово попереджали, що Жанна така – усміхається, а сама… не відповідає на залицяння. Звичайно гарна вона, видно вважає, що красивим все можна.

Руслан не дивлячись взяв мобільник, хотів Жанні все висловити, але раптом почув зовсім інший голос:

– Нарешті я додзвонилася! Запишіть будь ласка, мені треба хліб, молоко і два курячі стегенця. Вам сказати мою адресу? Алло, ви мене чуєте? – голос був деренчливий, явно старенький, але здався якимсь знайомим.

Це його й підвело, надто він сентиментальний.

Руслану б сказати, що вона помилилася номером, а він відповів їй:

– Так, чую!

– Дякувати Богу, – старенька явно зраділа. – А то я не вмію, вперше, зазвичай мій чоловік доставку продуктів замовляє, а тиждень тому його в палату забрали. А я надвір давно не виходжу, ось ледве знайшла у нього в записнику ваш номер, дзвоню, дзвоню, у вас напевно багато роботи?

– Говоріть адресу, – Руслан зрозумів, що скинути дзвінок він вже не зможе і сердився на себе. Він зрозумів – її голос нагадав йому бабусю, Руслан її дуже любив, але бабусі вже немає.

Ну що ж, якщо вихідні не задалися, з дівчиною, яка йому подобається, не вдається зустрітися, значить так і бути. Він нікому нав’язуватись не збирається.

Руслан швидко зібрався та вийшов. Забіг у сусідній супермаркет і купив те, що просила та бабуся. Подумав, і додав ще булочки з грушею, йому такі бабуся купувала. Давно давно.

І поїхав за адресою бабусі, це якраз десь поряд із магазином електроніки, він заразом і зайде туди – давно збирався.

Район був старий, п’ятиповерхівки, Руслан піднявся на п’ятий поверх і подзвонив у двері.

– Іду, іду, іду, – голос за дверима повільно наближався. Видно старенька ледве йшла, тож і говорила постійно, щоб не подумали, що вдома немає нікого. Звичайно, куди ж їй з п’ятого поверху спуститись та підвестися!

– Іду, іду, – двері нарешті відчинилися і Руслан навіть здригнувся, треба ж, як вона на його бабусю схожа!

І волосся так само зачесане, і усмішка добра, і голос.

– Миленький ти мій, проходь, ось дякую! А я навіть запереживала, коли мого Миколу відвезли, що без нього я пропаду зовсім! Він у мене й пенсію отримує, і продукти додому замовляє, його хтось навчив, все на Миколі. Та ось, не вберегла я його, зліг. Але кажуть йому вже краще, тепер думаю, як його з палати забирати. Сусіди то у нас теж усі старенькі, Микола мій таксі замовляв, а я щось переживаю. Ой, ви пробачте мені, я вас зовсім заговорила, вам же напевно ніколи! – старенька взяла тремтячою рукою пакет із продуктами та відкрила. – Ой, тут булочки з грушею, мої улюблені, а я наче їх не замовляла, скільки ще з мене? – вона розгублено подивилася на Руслана.

– Та ніскільки! У нас сьогодні акція така – випічка до замовлення у подарунок, – усміхнувся Руслан.

Вона здивовано сказала: – Треба ж, ось як мені пощастило, шкода, що Миколи зі мною немає, мені навіть соромно одній, без нього, смачненьким балуватись! Дякую тобі, як же ти мене виручив!

Руслан спускався сходами і посміхався – немов зі своєю бабусею побачився! Для себе він вирішив, що на тижні він до неї заїде, може, хоч чимось допоможе.

І раптом мало не зіткнувся з дівчиною, яка зненацька вискочила з квартири. Волосся зібрано у високий хвостик, в руках пакет зі сміттям. Вона підняла на нього очі, і Руслан просто застиг від несподіванки:

– Жанно? Ти що тут робиш?

Без косметики вона виглядала беззахисною молоденькою дівчинкою. Жанна посміхнулася:

– Живу я тут, а що? Не подобається? Вам усім подавай багатих, а я тут живу. І тато мій не бізнесмен, а звичайний пенсіонер. І взагалі, ти що, стежив за мною? – із викликом запитала Жанна.

– А чому ти вчора не прийшла? – Руслан пропустив повз вуха її слова.

– Та тому, що зустрічалася з одним таким. Він проводжати мене пішов, а тато біля будинку на своїй старенькій машині колеса підкачував. Я ще їх хотіла познайомити, ну загалом з тим хлопцем я більше не зустрічаюся.

І взагалі, я сама всього досягну, не потрібний мені ніхто, – останні слова Жанна тихо сказала, але Руслан почув.

– Слухай, а я тут випадково, уявляєш, одна старенька номером помилилася, а я з жалю до неї поїхав, – Руслан перевів тему і розповів Жанні, як він кур’єром став.

– Ти Валентину Іванівну пошкодував? – Здивувалася Жанна. – Ось це несподівано, а я про тебе інакше думала.

– Ну, розкажи, а що ти про мене думала? Мені приємно, що ти про мене думала, я теж учора на тебе дуже довго чекав, і знаєш? Це не збіг, це точно доля, що ця бабуся мені зателефонувала. І я радий, що ти з тим хлопцем не зустрічаєшся. Може, ми сьогодні погуляємо, раз учора не вийшло? – запропонував Руслан.

Валентина Іванівна до сліз зворушилася, коли через день до неї зайшли Руслан та Жанна і запропонували свою допомогу:

– Діточки, Жанночка, а я й не знала, що це твій хлопець. Ну до чого ви один одному підходите, як приємно на вас дивитися.

Жанна спробувала заперечити, що вони з Русланом пара, але Руслан її випередив:

– Валентино Іванівно, давайте ми з Жанною допоможемо вам чоловіка забрати, так Жанна? Кажете, коли його виписують?

Миколу Степановича забирали на машині батька Жанни. Руслан її татові Василю Івановичу теж дуже сподобався, тато Жанні підморгнув:

– Ну що, дочко, а я твій вибір схвалюю!

– То ви всі змовилися, що ви мене сватаєте? – Спробувала обуритися Жанна, але Руслан відразу її запитав:

– Жанно, а ти що, проти? Я наприклад вважаю, що старшим видніше, адже у них життєвий досвід!

– Який ти! – Не знайшла, що сказати, Жанно.

– А який? – перепитав Руслан, посміхаючись.

– Хороший, – у відповідь щасливо посміхнулася Жанна.

Найбільша коштовність – це люди, які тебе люблять і розуміють. Щастя не купиш.

КІНЕЦЬ.