З того часу, як батьки Влада та Вови розлучилися, я часто ставав свідком того, як брати повільно втрачали зв’язок один з одним. Батько залишив у себе Влада, а мати забрала до себе Вову.

Це був важкий час для них, і для мене, як їхнього найкращого друга. Влад і Вова росли у різних сім’ях, з різними цінностями та пріоритетами. Завжди, коли я зустрічався з Владом, я ставив йому питання про Вову.

– Ти знаєш, як він? — питав я, сподіваючись почути хоч якісь новини.

– Ні, – коротко відповів Влад, і я відчував, що це питання йому не до вподоби. Ми всі вже виросли та обзавелися своїми сім’ями. І ось, тиждень тому, дещо у нашому житті змінилося. Влад написав мені, що Вова зв’язався з ним і вони вирішили зустрітися.

– Він хоче, щоб я познайомився з його сім’єю, а я хочу, щоб він дізнався мою, – сказав мені Влад. У день зустрічі я запропонував зустрітися в парку, де ми часто грали в дитинстві. Сонце світило яскраво, діти грали на дитячому майданчику, а ми чекали на Вову.

— Як гадаєш, він змінився?

– Влад був нервовим.

— Усі міняються, — відповів я, намагаючись заспокоїти його. Незабаром Вова з’явився на горизонті, тримаючи за руку дружину і маленького хлопчика.

– Влад? — сказав він, зупинившись перед нами. Влад кивнув головою, і вони обнялися. Це було зворушливе видовище.

— Це моя дружина, Марина, і мій син, Діма, — представив Вова. Влад усміхнувся, показуючи на свою дружину та дочку:

— А це моя дружина, Світлана, і дочка Настя. Ми провели кілька годин у парку, розмовляючи, сміючись та згадуючи старі часи. Було очевидно, що, незважаючи на всі роки розлуки, брати ще дуже близькі.

Коли настав час йти, Влад та Вова обмінялися телефонами.

– Не будемо більше втрачати один одного, – сказав Вова, посміхаючись. Я дивився, як вони йдуть, і зрозумів, що дружба та сімейні зв’язки — це те, що справді важливо у житті. Неважливо, скільки часу минуло, справжні родичі завжди знайдуть шлях назад один до одного.

КІНЕЦЬ.