До Лідії Олексіївні в кабінет зайшов заступник директора.

– Здрастуйте, Лідіє Олексіївно! – байдуже кивнув він. – Привіт, Яночко! – з чарівна усмішкою на обличчі обернувся він до її помічниці.

Заступник підійшов до столу Лідії. Посмішка з його обличчя зникла і він байдуже попросив:

– Лідіє Олексіївно, начальник просив премію порахувати всім…

Його обличчя було похмуре, байдуже.

– Добре, я все зроблю, – відповіла жінка.

Ліда провела його поглядом до дверей.

– Ну чому я – Лідія Олексіївна, а вона – Яночка? – подумала жінка. – Їй чарівна посмішка, а мені цілковита байдужість?! Вона ж всього на два роки молодша за мене. У неї чоловік і увага чоловіків на роботі, а на мене, хоча б хтось звернув увагу! Чому природа так розподіляє красу? Когось робить красунями, а когось такими, як я…

…Закінчився черговий робочий день. Нудний і рутинний. Почався вечір, такий же ж нецікавий, як і завжди. Порожня самотня квартира.

Ліда поїла. Увімкнула телевізор. Там, як завжди, серіали про кохання. А за вікном теплий осінній вечір. Встала з дивана і почала збиратися:

– Піду в паре прогуляюся, – глянула вона в дзеркало і важко зітхнула.

Довго гуляла парком. Почало темніти і Лідія попрямувала додому, але не центральною доріжкою, а навпростець ледь помітною стежкою. Так і до будинку ближче і веселі голоси не дратують.

І раптом під кущами акації вона побачила чоловіка. Ліда нахилилася і торкнулася його руки. Живий!

Дістала телефон і викликала швидку.

Вона приїхала хвилин через п’ять. Чоловіка відвезли, а Ліду порозпитували і відвезли додому.

Тієї ночі вона довго не могла заснути. Коли заснула наснився їй сон, та такий ясний.

Наче стоїть вона на мосту і дивиться на річку. Раптом з’являється човен, а в ньому незнайомець і кличе її до себе. І ось вона вже з ним у човні. А течія все сильніша і сильніша і несе їх незрозуміло куди.

Вона прокинулася і одразу кинулася до сонника. Соннику своєму Ліда вірила, він їй ніколи нічого хорошого не передбачав.

– Так, міст, річка, човен до зміни зовнішності, чи зміни сімейного статусу. Стрімко тече вода – до різкої зміни у долі…

Ліда довго сиділа, дивлячись у вікно. Адже сонник її ніколи не обманював…

…Пройшов місяць. Той сон почав забуватися.

Ліда була вихідна, і ще солодко спала. Раптом пролунав дзвінок домофону.

Ліда відкрила очі, прислухалася і повернулася на другий бік.

Але дзвінок не припинявся.

– Господи, вихідний же ж і поспати не дадуть з самого ранку, – пробурмотіла вона, взуваючи капці.

Ліда накинула халатик і взяла слухавку.

– Хто там? – запитала вона.

– Мені потрібна Лідія Олексіївна, це дуже важливо для мене, – несподівано почулося в слухавці.

Голос був чоловічий і зовсім незнайомий.

– А ви хто взагалі такий? – здивовано запитала Ліда.

Вона не розуміла, що відбувається.

– Ви місяць тому допомогли мені…

– Я? – вона навіть розгубилася від такого повороту подій.

– Пам’ятаєте, ви знайшли мене в парку?

– А-а-а, так-так! Заходьте! – вона натиснула кнопку і кинулася до дзеркала.

І ось він зайшов. На вигляд її ровесник, високий та гарний. Одягнений у джинси й сорочку, на ногах кросівки. Все модне і дороге.

– Здрастуйте, Лідо! Мене звуть Микола.

– Здрастуйте! Проходьте, проходьте! – заметушилась жінка. – Зараз пригощу вас чаєм.

Вони пройшли на кухню. Ліда почала готувати чай. Руки не слухаються, серце стрепнеулося.

Та ще й гість якось дивно дивиться на неї, особливо на обличчя.

Вона приготувала чай і сіла навпроти гостя. Ліда розуміла, що треба щось говорити, але на думку нічого не спадало.

Почав розмову він:

– Лідо, ви врятували мене. Лікар сказав – пару годин і все.

– А що з вами сталося?

– Робота в мене така, – він посміхнувся. – Трохи не так зробиш, і одразу недоброзичливців наживеш.

Він замовк, мабуть, згадуючи той випадок. Потім усміхнувся, дивлячись Ліді в очі:

– Я ваш боржник. Скажіть, як я можу вам віддячити.

– Ні дякую нічого не треба…

– Лідо, ви просто скажіть, про що ви мрієте, і я вам куплю…

– Про що я мрію?! – настрій у жінки зіпсувався. – Це у магазинах не продається.

– Зрозуміло, – на обличчі чоловіка з’явилася загадкова усмішка.

– Що вам зрозуміло?! – її почав злити цей красень.

– Зараз поп’ємо чаю і підемо виконувати вашу мрію.

– Як у вас все просто й швидко!

– Хто вам сказав: просто й швидко. До здійснення вашої мрії добрих пів року мине, – чоловік знову загадково посміхнувся. – Збирайтеся!

– З чоловіком? Кудись іти? – промайнули думки. – Я ж його навіть не знаю. Все одно піду…

І Ліда почала збиратися.

…Біля під’їзду стояла гарна машина. Микола відкрив задні дверцята і запросив:

– Сідай!

Коли машина рушила з місця, він повернувся і спитав:

– Ти не образилася, що я на «ти» перейшов?

– Ні, – і на обличчі Ліди мимоволі з’явилася посмішка.

– Тоді й ти переходь!

– Гаразд, Миколо!

Чомусь стало приємно, так звертатися до чоловіка, адже на роботі вона до всіх чоловіків зверталася на «ви» і на ім’я по-батькові, і вони до неї так само…

Вони зупинилися біля двоповерхової будівлі. Дуже сучасної.

Микола відкрив задні двері і, посміхаючись, промовив:

– Виходь!

На табличці красувався напис: «Центр краси».

– Це що, лікарня якась?

– Ти правильно зрозуміла. Заходь!

– Але ж там шалені розцінки!

– Згоден, – загадково посміхнувся той. – Але ця клініка наша з батьком. Батько займається організаційними питаннями, а я – лікар.

– Ти?

– Не схожий?

– Я не знаю, – але тут на думку спало головне питання: – А навіщо ми сюди прийшли?

– Маю ж я тобі віддячити. Не переживай! Я хочу зробити тебе гарною.

– Ти правду кажеш? – розгубилася Ліда.

– Ходімо!

…За кілька годин вони вийшли з клініки. Микола знову кивнув на машину:

– Сідай! Додому довезу.

– Що треба зробити найближчим часом я тобі записав. Головне – через два тижні ти маєш піди у відпустку, і відразу почнемо… Все зрозуміла?

– Так.

– Номерами телефонів ми обмінялися. Нагадуватиму. Є питання?

– А можна з іншої теми?

– Давай.

– Ти сказав, що у тебе робота така… Не дуже безпечна, чи що.

– Так воно й є, – на його обличчі майнула усмішка. – До нас ходять дуже круті пані і просять, щось неможливе, і дуже зляться, що вийшло трохи не те. Я ж не чарівник.

Він подивився на зосереджене обличчя жінки:

– Не переживай! Ми тобі все чудово зробимо.

…Як одночасно швидко й повільно проходили ці пів року.

Швидко, тому що для Ліди не існувало черг, все вирішував Микола.

А повільно, навіть дуже повільно – бо результат не одразу було видно.

І ще щось хвилююче турбувало в душі жінку. Ліда здригалася від кожного дотику Миколи, від його зосереджених очей біля обличчя.

Вона відчувала, як змінювалася її зовнішність, а разом із нею і ставлення до чоловіків. Якось на роботі начальник, підійшов до неї з якимись паперами і раптом застиг, наче побачив її вперше:

– Лідо, якою ти гарною стала!

– Дякую! – пробурмотіла вона.

Ліда стала помічати, як й інші чоловіки почали інакше дивитися на неї. А одного разу зайшов один із начальників і голосно сказав:

– Які ж у нас жінки гарні!

Але разом із радістю в душі оселилося і почуття страху. Адже колись Микола скаже, що все закінчено, і вони розлучаться.

Ліда розуміла, що він зробив для неї і так, здавалося, неможливе, але вона вже знала, що він неодружений.

Точніше, розлучений, уже двічі. Каже, що дружини йшли, бо в них не було дітей…

Того дня вона вкотре прийшла в лікарню. Разом із її улюбленим Миколою у кабінеті був молодий чоловік:

– Так, Лідо, – якось загадково промовив Микола. – Знайомся! Це Олег – стиліст. Зараз він попрацює над твоїм іміджем, і ти станеш справді красивою. Я вас ненадовго залишу.

Стиліст професійно зробив макіяж. Потім відсунув шторку.

– Переодягніться в те, що висить там на вішалці, і туфлі теж взуйте!

Вона одягалася, дивлячись у дзеркало. І не могла повірити, що стала такою гарною!

Коли Ліда вийшла, стиліста вже не було, а перед нею стояв Микола.

– Лідо, яка ти гарна, – ступив він їй назустріч і здивовано запитав: – А чому така сумна?

– Спасибі тобі, Миколо! – радісно сказала вона.

– Ходімо погуляємо! – запропонував той, і побачивши її здивоване обличчя, додав: – Не хочеться з тобою розлучатися.

І тут заграла музика у нього у телефоні.

– Так, тату!

– Ти коли приведеш свою красуню? Мати вже збирається на стіл накривати. Адже вона її так жодного разу й не бачила.

– Давай… – тут Микола глянув на годинник. – Через півтори години.

– Гаразд, чекаємо!

Ліда стояла поряд і все чула. Настрій різко зіпсувався:

– Миколо, може я піду додому. Тебе чекають…

– Ходімо, – обійняв він її. – Мені так багато треба тобі сказати.

Вони вийшли з клініки, і чоловік одразу почав говорити:

– Лідо, ти вже знайома з моїми клієнтками і знаєш про мене все. Що я був двічі одружений, що чомусь у нас не було дітей, хоч у мене з цим жодних проблем не повинно бути, як кажуть мої колеги.

Микола замовк, а вона відчула, що зараз станеться, щось зовсім неймовірне.

– Лідо, ми з тобою вже пів року знайомі… Навіть більше. Ти мені подобаєшся, дуже подобаєшся… Виходь за мене заміж!

Жінка зупинилася.

– Миколо, навіщо ти так жартуєш? – на її очах з’явилися сльози. – Я люблю тебе!

– І я тебе кохаю, Лідо!

Вони стояли, обійнявшись посеред тротуару, не зважаючи на те, що люди посміхалися і обминали їх. Першим знову заговорив Микола:

– Лідо, то ти вийдеш за мене заміж?

– Так.

– От і чудово! Ходімо, нас чекають.

– Нас?

– З моїм татом ти трошки знайома, а з мамою ще ні…

І вони, обійнявшись, пішли знайомитись з батьками Миколи.

…Через рік у молодих народилася дівчинка. Вона була дуже схожа на тата. Щасливою буде!