Я з дитинства не отримувала належної уваги від батьків, вони весь час працювали, увечері приходили додому втомлені, їм було не до мене діла.

Я у вихідні дні, канікули, ходила весь час до бабусі та дідуся, там я отримувала увагу та любов. І ось зараз мені 34 роки, і я почуваюся самотньою, нікому не потрібною.

Я так само в дитинстві почувалася вдома з батьками. Зараз сиджу і думаю, що я не так роблю, чому я так хочу цієї уваги від людей, кохання, турботи?

Я самотня у душі, я звикла бути одна скрізь. Нещодавно я познайомилася з чоловіком, він молодший за мене.

Ми з ним спілкувалися, раз бачилися, він живе за 500 км від мене, у нас просто листування. Ми спілкуємося два місяці вже, начебто добре каже, у нього почуття якісь намалювалися.

Але я не вірю в це, мені його слова порожній звук. Я хочу вчинків, адже я не дівчинка. Але мотивувати я зуміла його на зустріч, він робив мені подарунки.

А далі що знову потрібно просити цієї уваги, спілкування, знову ці мотивації? Я, напевно, занадто складна, і для себе і оточуючих.

Але я не розумію, що таке щастя! Невже потрібної — це і є воно? Чому я так загубилася у цьому житті, я теж не знаю.

КІНЕЦЬ.