Сіли ми за стіл, все подано, гостимося, небилиці розказуємо, а кума за кожен раз, як іти на кухню, чоловіка зове, щоб поміг та притримав чи подав, посуд забрав зі столу порожній.

Я очима лиш кліпаю і все собі на умі записую та чоловіку ногою під столом акцентую. Вже у нього та нога, певно, посиніла, бо він тоді каже:

– Та сядь вже, Михайле, бо як та кухарка туди-сюди бігаєш. На то є жінка.

Михайло на нього глянув так і відказав, що гості спільні, то й треба помогти, бо у неї не сто рук. Я звичайно, кумі позаздрила білою заздрістю, але ж я не бачила, щоб раніше кум так помагати перся.

– Та він би й не перся, але ж у мене знаєш, спина, то не можна нічого важчого за три кілограми підіймати. От він як побачив, скільки то за мною грошей пішло.

То почав вже не так мене жаліти, як свої гроші. А з часом може й схаменувся, що я все життя отак працюю і нікому й слова про допомогу не казала, а мені ніхто за мою працю й не дякував.

Я подумала, що й собі треба таке запровадити, бо діти вже виїхали з нашої хати, але мені ж роботи не бракує в домі, особливо, коли якісь свята і я просто з ніг валюся, а мій Василь тільки на годинника поглядає, коли ж ті гості прийдуть.

Напередодні мали бути його іменини, тому я його поставила перед фактом: на оборі порядок і хати мені пропилососити, а ще краще винести килими та вибити добре.

– Силу ти маєш добру от і зроби, поки я то все напечу та наварю.

Мені вже й ноги відпадають, а робота не зроблена. Бо щось він хотів килим висадити на паркан та щось зламалося і треба вже приварювати, а зварка в сусіда, а тепер вже й сусіда прийде на іменини. Поміг.

Не виходило щось йому там варити, то вже було мені сказано, що то все через мене.

Вже сіріє, а нічого, що він мав зробити не зроблене, гості от-от прийдуть, а у нас підлоги голі, не помито.

– Давай швидко мий та стели, – кажу йому, бо я йду приведу себе в порядок, адже я своє зробила.

А у нього ж вже настрою й нема, вже йому не треба це святкування, вже він втомився. Зробив як-небудь, просто поклав на підлоги килими, десь махнув віником і стіл розсунув.

Я вийшла і швиденько на стіл почала накладати тарілки та страви і вже гості на порозі.

Гості на порозі, а Василь демонстративно йде перевдягатися, бо його жінка змусила до жіночої роботи.

– В такий день мав таке перетерпіти, – каже за столом, – Навіть «дякую» не сказала.

А мене ж уже та на клапті. За що «дякую»? Що телився допізна і нічого по-людськи не зробив? Все мені на збитки? Але тут кума мене під столом акцентує.

– А ти коли жінці за те, що вона тебе обслуговує та «дякую» сказав, – каже вона йому, – За стіл цей, що накрила, що сорочку тобі випрасувала та штани, ти «дякую» говорив?

Чоловік мовчить, а я вам скажу, що давно я від чоловіка такого слова не чула, ой давно.

– А вона мені дякує, що я гроші додому приношу та все по дому роблю?, – каже він на те кумі.

– А ти їй кажеш, що вона зарплату приносить та все по дому робить? Як ти такий гострий на язик, то й перший починай дякувати. Ми чекаємо.

Всі стихли, бо ж Василь мій норов крутий має, зараз буде й по забаві. Він так побагровів, встав та тост буде казати.

– Дякую, що мене відвідали та уважили, гості дорогі, в мій день іменин. Дякую своїй жінці, що такий стіл накрила та всього наготувала, – а далі добавляє, бо то не був би він, – за мої ж гроші.

Ну, ми засміялися, якось обстановка розхмарилася.

Скажу, що тепер Василь мені й дякує і помагає, якщо я попрошу і сама за виконану роботу подякую.

А у вас чоловік вам допомагає в хатній роботі?

КІНЕЦЬ.