Ігор заглушив двигун, припаркувавши автомобіль, і вже зібрався вийти з машини, як погляд його мимоволі ковзнув вікнами невеликого кафе.

Вікна були панорамні, сидячу навпроти пару було видно дуже добре. Рухи, жести та міміка неможливо було інтерпретувати інакше – у кафе навпроти сиділа закохана пара.

Чоловік, якому було не більше сорока, тримав супутницю, яка була старша за нього років на сім за ліву руку, що лежала на столі. Жінка торкалася його своєю ногою, не соромлячись інших відвідувачів. Обидва розпливалися в посмішці і весело щебетали.

Коли зять побачив тещу в кафе з чоловіком, перше, що подумав, — ділова зустріч. Тетяна Євгенівна останній рік успішно вела сімейний бізнес та сама їздила зустрічатися з клієнтами. Ігор навіть кілька разів довозив її на такі зустрічі. Але зараз.

Ігор навіть забув, нащо сюди сам приїхав. Перше, що спало на думку – взяти телефон і зробити пару знімків.

Парочка застигла на стільцях, коли принесли замовлення, стало очевидно, що зважилися вони на цей крок зовсім недавно. Ігор тремтячими руками все ж таки дістав з кишені телефон і зробив пару знімків. Але чоловік повернув голову у бік дороги, і Ігор швидко нахилився.

Встати було страшно, але й упустити такий момент теж не хотілося. Зараз зять почувався детективом, не інакше. Відеозапис теж хотілося неодмінно зробити.

Ігор натиснув на кнопку запису, але тут у самий невідповідний момент зателефонувала дружина:

– Забрав замовлення? – Запитала Олена.

– Яке замовлення?

– За яким я послала тебе?

– Та я лише припаркувався. Заберу та подзвоню, не хвилюйся.

– Там тільки до двох, зваж, потім ця жінка йде до вечора.

Ігор подивився на годинник – до закриття пункту видачі залишалося лише п’ять хвилин. Довелося йти, щоб забрати посилку. Коли Ігор повернувся, то парочки на тому самому місці, де він їх побачив, уже не було.

“Ну і гаразд, фотографії та хвилинне відео у мене є”.

Ігор із Оленою тепер жили у великому заміському будинку батька. Коли побралися, батько подарував велику квартиру у місті молодятам, потім машину. Тоді Ігор вважав, що вигідно одружився у свої двадцять чотири. Його батьки похвалитися нехай і маленьким, але власним, туристичним бізнесом не могли, як і подарувати дітям на весілля квартиру, теж не мали можливості.

І начебто все складалося вдало, але через рік Віктора Михайловича підкосила недуга. Двадцятирічна донька у справах компанії розуміла мало, лише папери підписувала. Ігор тим більше не вникав у фінансові питання сім’ї, він, простий офісний працівник, працювати на своїй посаді не мав особливого бажанням, а тут фірма. Гроші у фірмі текли крізь пальці, прибуток знизився, з’явилися борги, ніхто не розумів чому, довелося продати квартиру і переїхати до батька.

Ось тут і з’явилася Тетяна, Тетяна Євгенівна. Батько покликав нотаріуса та переписав заповіт. Виявилося, що ще за живої матері батько не соромився крутити роман з цією жінкою, а тепер вона поставила умову.

“Буду з тобою, але фірму ти перепишеш на мене. На життя собі залишиш відсотки”.

І батько погодився, але свої умови також висунув та оформив юридично. Тетяна Євгенівна мала економічну освіту, була в неї і підприємницька жилка, але свого часу не змогла впоратися з проблемами власного бізнесу і більше нічим не займалася, працювала на інших. Навіть зустрілися Тетяна та Віктор на одному діловому заході, познайомились і більше вже не розлучалися.

Мама Олени, яка теж була молодша за батька, не витримала зради, і коли дочці виповнилося вісімнадцять її не стало. Мов чекала мати її повноліття, щоб не залишити Олену з мачухою. Знала вона, що немає у чоловіка вірності, але він особливо й не приховував своєї прихильності до Тетяни. Розлучення дружина не просила, та й Віктор не хотів, його все влаштовувало, як втім, і Тетяну.

Спочатку батько лежав, погано допомагала реабілітація, здавалося, що величезні суми по чеках йдуть марно. Але ні, Віктор Михайлович не здався. Він поміняв кілька спеціалістів, а за півроку з’явився результат. Він почав ходити із паличкою, але ходив. Це надавало йому впевненості. Навіть правило ввів — щоб ви не робили, де не були, а вечеряти маємо приходити додому вчасно. Тетяна теж завжди мала бути на ньому.

Тільки тепер Ігор став розуміти, чому після вечері Тетяна збиралася і, посилаючись на те, що багато роботи, їхала. “У мене податкова, звіти, зустрічі”.

Ігор навіть усміхнувся: “Зрозуміло, які зустрічі”.

Справа залишалася за малим — треба було якось повідомити Віктора Михайловича про невірність Тетяни Євгенівни.

Просто ставити перед фактом тестя Ігор не став. Почав обмірковувати, як цю ситуацію у вигідному для себе світлі піднести. Грошей просто на життя вистачало, а от на гарне життя вже ні. Олені він теж ні про що не сказав. А потім вирішив, що найкраще розпочати з Тетяни.

Тетяна Євгенівна після слів Ігоря розсердилася, але несподівано стрималася:

– Скільки ти хочеш? Я так розумію, відео та фотографії коштують грошей?

– Ви дуже розумна жінка, Тетяна Євгенівна, і повинні розуміти, що в моєму положенні не можна використовувати цю акцію разово.

– Ти що хочеш частку у бізнесі?

– Так, як я й сказав, ви розумна жінка.

– Це не та ціна, це не коштує стільки… хоча, 0,0001… відсотка… для тебе зійде.

– Якщо я покажу це Віктору Михайловичу, думаю, і цієї частки у вас не буде.

Тетяна відвернулася, а потім додала:

– Добре, гроші видаватиму щомісяця на твою картку у вигляді зарплати, мені потрібен водій у вечірній час, а ти, отже, все знаєш, значить, приховувати мені нічого не потрібно.

– Я? Водієм?

– Так, ти все одно сидиш весь вечір на дивані чи граєш у комп’ютерні ігри. А так будеш зайнятий, дружина пиляти перестане.

Тепер була черга замислитись Ігорю. Варіантів було небагато. Втім, ця пропозиція йому підходила.

– Згоден.

– Ось і добре. Сьогодні після вечері відвезеш мене на зустріч.

– Хм, – посміхнувся Ігор.

– Так, і ось без цього давай.

Особистий водій у Віктора Михайловича був, але Тетяна рідко користувалася його послугами, аргументуючи, що машина може знадобитися будь-якої миті, тому вона брала таксі чи просила Ігоря відвезти її.

– Ігорю, а чи не сходити нам на рибалку, — спитав Віктор Михайлович, стоячи в повному рибальському обмундируванні рано-вранці в суботу перед ліжком дочки із зятем.

– Тату, сім ранку! – Почала обурюватися дочка.

Ігор, який не встиг толком розплющити очі, виліз із ліжка. Відмовити тестеві він не міг. На вихідні водія відпускали додому.

Одягаючись, Ігор про себе сварився, беззвучно питав тестя про те, чому не можна було в робочий день із водієм з’їздити на озеро, але вголос нічого не говорив.

Велике озеро знаходилося за сорок хвилин їзди від села. Тут було напрочуд тихо. Безлюдне місце вибрати не склало труднощів. Ігор швидко вискочив з автомобіля і почав витягувати снасті, ніби бажаючи швидше дати тестю насолодитися рибалкою, і повернуться назад.

– Не поспішай, стільців буде достатньо, я передумав рибалити.

– Як? — не приховуючи подиву, запитав Ігор.

– А так. Хотів з тобою переговорити, вдома не дали б.

– Про що? — все ще дивувався чоловік.

– Скільки коштує твоє мовчання? Скільки вона сплачує?

– Про що ви? – все ще губився в здогадах Ігор.

– Тетяна має когось, і ти їх покриваєш. Думаєш, я не розумію, куди вона вечорами їздить. А ти знаєш і мовчиш. Третій місяць пішов.

– Не розумію про що ви?

– Ігоре, не треба, — Віктор Михайлович навіть спробував стиснути свою ліву руку, — я попросив простежити за вами, за всіма вами. У тобі я сумнівався і тому не підпускав тебе до грошей, але Таня… виявляється бумеранг, повертається в незмінному вигляді.

Ігор намагався виправдатися, обілити себе в очах тестя. Звалював все на Тетяну, намагався сказати, що він нічого не знає, просто возить її до того місця, куди вона просить, але тесть зупинив його:

– А відео та фотографії? Ти сам їх зняв. У мене також є такі ж докази.

Ігор замовк. А потім вирішив вигадати, що це Тетяна шантажує його.

Віктор Михайлович не слухав Ігоря, він думав про своє. Зараз він уже знав, що забере у Тетяни фірму, розумів, як це зробить, і поговорить із дочкою, щоб вона сама ухвалила рішення.

Коли десять років тому Віктор зустрів Тетяну, закохався по вуха, як хлопчисько, він і не міг подумати, чого цей невірний крок вартуватиме йому. Не усвідомлював. Усі в його оточенні так жили. Мали сім’ї та розваги на стороні.

А тепер прийшла розплата. Спочатку Віктор Михайлович вважав, що його недуга це і є розплата. Але ні, розплата чекала на нього пізніше і була дзеркальна. В цю хвилину йому хотілося глянути в очі дружини і сказати “Пробач”. Але час невблаганно минув. Залишився лише бумеранг, який повернувся.