Віра Іванівна йшла по вулиці. Неподалік від її дому було справжнє село – приватний сектор. Їй подобалося гуляти цими вуличками, коли вона бувала за містом. І дихалось тут якось інакше.

Вона задивилася на будинок, обплутаний зеленню. На подвір’ї височіла пухнаста ялина.

-От якби тут зустріти Новий рік, як у казці, – замріялася вона.

Сама Віра мешкала в однокімнатній крихітній квартирці без балкона.

-Доброго дня, – раптом почулося за парканом.

Віра стрепенулася. Вона вже кілька хвилин стояла біля паркану і дивилася на дивовижний будиночок.

-Ви до нас? – з хвіртки вийшов привабливий сивий чоловік.

-Вибачте, проходила повз, а у вас такий гарний будинок…

-Це будинок батьків, а я живу… – і він назвав адресу сусідню з Вірою.

Віра дуже здивувалася. І як вона раніше не помічала такого гарного сусіда.

Сусідка тітка Катя все розповіла її про нього.

-Бачила? До речі, самотній, – сусідка хитро дивилася на неї.

І як тільки дізнаються такі подробиці?

-Непогана пара, – продовжувала тітка Катя. – Він один, ти одна, щось може й вийти.

-Та куди мені, – засміялася Віра. – Мені не до побачень, я вже бабуся. І взагалі, він такий видний, а я не пам’ятаю, коли у перукарні була.

-Ти ще дуже цікава жінка, тільки трохи себе запустила, – авторитетно заявила тітка Катя. – Тобі не завадило б трохи зайнятися собою.

-Думаєте, що я погано виглядаю? – уточнила Віра.

Сусідка нічого не відповіла, відмовилася якоюсь терміновою справою і пішла.

Але слова тітки Каті та образ сусіда постійно спливали у пам’яті.

Віра Іванівна допомагала сім’ї доньки, їздила до них на 2-3 дні на тиждень, прибирала, готувала, сиділа з онуком.

Всі турботи тільки про них – на себе взагалі не лишається часу. Та й гроші зі своєї маленької пенсії вона іноді позичала дочці. Та натякала, що мати й так у них харчується.

Зрідка зустрічаючись із сусідом, Віра перекидалася з ним кількома словами. Микита якось попросив її передати своїм батькам ліки, сам не встигав, треба було терміново виїхати.

Так Віра познайомилася з Марією Семенівною та Петром Михайловичем. Обом було вже за 80. У будинку був камін, і відчувалася рука господаря.

Марія Семенівна попросила Віру заходити до них частіше.

Тепер Віра на прогулянці часто затримувалася біля такого знайомого будинку, щоб поговорити з батьками Микити.

Вона не хотіла зізнатися собі, що чекає на зустріч із ним.

-Такий видний чоловік, – думала вона.

Вони були ровесники, обом трохи за 60.

Якось дочка почала показувати фото онука в телефоні, на деяких знімках була й Віра Іванівна. Вона не показала виду, але в душі здивувалася.

Оця бабуся з нещасними очима та сивим пучком на голові, це вона?! А в що одягнена?! Тепер вона уникала сусіда…

Наступного дня Віра помчала до перукарні та попросила зробити собі зачіску. Майстриня, ніби відчувши настрій жінки, запропонувала зробити макіяж.

І Віра ризикнула.

З дзеркала на неї дивилася молода симпатична жінка. Вірі хотілося і плакати, і сміятися водночас. Як все виявляється просто, тільки гроші готуй.

-Чому тебе так довго не було? – з кислим обличчям зустріла її дочка. – Я вже спізнююся.

-Як тобі моя нова зачіска? – кокетливо запитала Віра замість того, щоб виправдовуватися.

-Що? – Дочка не відразу зрозуміла, про що запитує мати. – Ох, так. Непогано. А де ж гроші взяла? – і Наталка почала перераховувати свої проблеми.

А Віра надихнулася. Сусідка запросила її до басейну. Залишалося тільки знайти час, і Віра вирішила, що вистачить жити для дочки та онука, треба трохи подумати про себе.

-Що ти, мамо! – обурилася донька. – А хто сидітиме з Михайликом, а готуватиме? Та й гроші закінчилися, не позичиш? Михайлу потрібна ігрова приставка.

-Купіть самі, – рішуче відповіла Віра.

Дочка не розуміючи дивилася на неї.

-Наталко, я не можу постійно давати вам гроші, і часу у мене вільного більше немає.

-А що сталося?
-Нічого. Просто моє життя ще не скінчилося. Ти помітила, що я перетворилася на стару? Особисто мені це не подобається. Я, звичайно ж, тобі іноді допомагатиму, але й ти допоможи мені.

-Як?!

-Дай мені можливість жити для себе.

-Для себе? Але ж твоє життя – це ми, – впевнено заявила дочка.

-А я сама вже не беруся до уваги?

Минув якийсь час, і Віра навчилася говорити ні. Тепер, збираючись за продуктами для дочки, вона вимагала видати їй гроші. Досі Віра тільки давала, а донька брала – і це сприймалося як належне. Навіть «дякую» від дочки не дочекаєшся…

Багато бабусь так живуть, але Віра раптом згадала, що вона жінка і їй лише шістдесят років.

Щоб переосмислити своє життя, потрібен якийсь імпульс. Віра купила собі бордові штани у клітинку, модне взуття, сумку через плече. Тепер вона подобалася собі. Сусідка схвально кивала.

Микиту давно не було видно. А Віра чекала!

-Я казала, що ти цікава жінка! – вигукувала тітка Катя.
Віра сміялася у відповідь, бо почувала себе привабливою. А кожен втрачений кілограм додавав сили, щоб продовжувати біг за другою молодістю.

Наталка із зятем її осуджували. Дочка постійно говорила:

-Тобі, мамо, це не йде, це смішно виглядає.

Віра почала їздити до них все рідше і рідше – самі впораються…

Микита стояв біля ліфта. Віра здивувалася, чому він не привітався.

-У вас щось трапилося, – співчутливо запитала вона.

-Ой, це ви? – Микита з подивом дивився на Віру. – Вибачте, але я вас не впізнав! Тільки за голосом. Ви так змінились! Помолодшали.

Як приємно таке чути!

-Завтра збираюся до своїх стареньких, вони про вас згадували, не складете компанію?

-Із задоволенням.

-Добре. Я вам зателефоную!

Ось так і почалося їхнє кохання.

І хоч їй вже за шістдесят, але Віра матиме своє маленьке жіноче щастя…