Мама вважає, що я жорстока людина. Я ж навпаки вважаю, що це вона надто м’яка, бо й досі не може дати відсіч бабусі, яка нею користується. Вся любов і допомога бабусі спрямована на молодшу дочку та онуку, а проблеми та неприємності розгрібати маємо саме ми з мамою. Не дуже справедливо, так?

Скільки пам’ятаю себе, у бабусі світлом у віконці завжди була мамина молодша сестра, а потім ще й молодша онука.

– Ну так Іринка у мене з’явилась вже усвідомлено, для себе, в коханні, – завжди повторювала бабуся, даючи зрозуміти, що моя мама не запланована дитина, всупереч її бажанню і не з любові.

До мене бабуся теж ставилася прохолодно. Можна подумати, що це її нормальний стан, але ні. На молодшу внучку виливається потік ніжності та благодаті, адже це дитина від коханої донечки.

Я не можу сказати, що мені дуже вже не вистачало бабусиної уваги та кохання. У дитинстві я її ставлення до мене не помічала, а коли стала старшою, то вже розуміла ситуацію і не переживала з цього приводу. У мене є мама та тато, ось вони мене люблять, цього цілком достатньо.

А ось за маму було прикро, вона завжди намагалася бути доброю дочкою і за першим бабусиним покликом бігла на допомогу. Але їй самій допомагати бабуся не поспішала.

Коли ми з мамою залишилися мало не на вулиці після того, як раптово не стало батька, бабуся не захотіла нас притулити до себе. У неї тоді мешкала Ірина з маленькою дочкою.

– Всім разом нам у двокімнатній не розвернутися. У тебе дочка вже доросла, якось влаштуєтесь. А Іринка з дитиною куди піде?

Ірині йти не було куди, це правда. Народила вона “для себе”, хоча я вважаю, що це було просто через заліт, не більше. Батько дитини злився, а бабуся почала ходити навколо улюбленої донечки та коханої онучки.

На момент коли мого тата не стало я була вже доросла, тринадцять років, щоб зрозуміти, наскільки бабуся підло вчинила. Нам насправді не було куди йти, до того ж мама була в положенні. Поневірялися по друзях, мама працювала на двох роботах, щоб мати можливість винаймати квартиру.

Квартиру ми зняли, але дитину мама втратила – стрес, погане харчування, недосипання, перевтома не могли не позначитися. Бабуся відреагувала філософськи – ну, отже, не судилося. Напевно, саме в цей момент я стала її ненавидіти.

Я підробляла з п’ятнадцяти років, отримувала копійки, та хоч щось приносила додому. Мама теж працювала щосили. Але жили ми паршиво. Іноді вдома не було чого їсти в буквальному розумінні. Коли я закінчила школу і пішла працювати нормально, стало легше. Ми змогли навіть взяти іпотеку на крихітну однокімнатну, проте свою.

Коли ми голодували, нас рятували сусіди, друзі, але ми намагалися не зловживати допомогою. У цей час бабуся продавала дачу, щоби вивезти Іринку з дочкою на море на все літо. Я на море вперше поїхала вже після двадцяти п’яти років. Здорово бабуся розпоряджалася – одній дочці нема чого їсти, а інша на море на все літо.

Мама продовжувала спілкуватися з бабусею, а я не розуміла, навіщо. Нічого, крім болю, ці стосунки їй не приносили. У бабусі з вуст не сходила Ірина та її чудова дівчинка. Саме їх бабуся вважала відрадою своєї старості.

Але три роки тому Ірина познайомилася з чоловіком іноземцем, вони одружилися, і він забрав її з дочкою до себе кудись в Італію. Бабуся залишилася сама.

А вік бабусі вже не дівочий, то одне прихопить, то інше. Мама до неї постійно бігала прибиралась, готувала, за комуналку їй платила. При цьому бабуся майже всю пенсію відправляє туди, Ірині.

Я не їжджу і не збираюся їздити до бабусі, мені неприємна ця людина, і мені дуже прикро за маму. Нещодавно вона захворіла, лягла до лікарні, а бабусі треба було прибратися. Вона мамі зателефонувала при мені, почала скиглити, що мама зовсім про неї забула, зовсім її, стару, закинула: “Ти ж лежиш на денному стаціонарі, могла б після лікарні й до мене зайти!” Навіть не спитала, чому вона там.

– Ну раз ти не можеш, нехай дочка твоя приїде, мені потрібна допомога, – сказала бабуся.

Я вихопила у мами трубку і сказала, щоб йшла вона кудись якомога далі зі своїми потребами. Нехай дзвонить Ірині та вимагає допомогу від неї. Ні я, ні мати їй нічим не зобов’язані. Бабуся щось почала про совість, спорідненість і спадщину, але й те, й інше, і третє я порадила їй засунути в темне місце, щоби не зіпсувалося.

Мама сказала, що я надто жорстко роблю, все-таки рідна літня людина. Мені ж ця людина нерідна, рідні люди так не роблять. Нехай сама тепер у себе прибирається, а то коли нам жити ніде було, так їй було все одно, а тепер ми зобов’язані до неї їздити.

Я впевнена, що квартиру вона вже на свою улюблену доньку відписала, от до ворожки не ходи. Мама до неї не за спадок ходить, а від щирого серця. Сподіваюся, що у мами все-таки розплющаться очі й вона перестане спілкуватися з жінкою, яка завдає їй лише біль.

КІНЕЦЬ.