Моєї мами не стало, коли мені було 12. Після цього мене виховували тато та бабусі. Коли мені було 20, ми з нареченим активно готувалися до весілля.

У передчутті церемонії я проводила багато часу, занурена у спогади. Мами поряд зі мною не було вже довгі роки, і це залишало важкий слід у моєму серці.

Вона не познайомилася з моїм нареченим , не допоможе мені вибрати весільну сукню , не поділиться порадами про сімейне життя.

Якось, розглядаючи старі сімейні фотографії, я натрапила на дивовижне відкриття.

На одній із фотографій в альбомі мого брата я побачила обличчя, яке здавалося знайомим до болю. Це була мама… і мій наречений Діма, тоді ще маленький хлопчик.

Серце забилося швидше, коли я подзвонила Дімі: “Дімо, ти пам’ятаєш свою виховательку з дитячого садка?” “Звичайно, це була чудова жінка, я часто про неї згадую”, – відповів він.

“Ти не повіриш, але це була моя мама,” – сказала я, намагаючись стримати сльози.

Діма був вражений: “Та це ж неймовірно! Твоя мама доглядала мене, коли я був маленьким, і тепер я збираюся одружитися з її дочкою!”

Це відкриття наповнило мене радістю та теплом. Я відчула, що мама все-таки присутня в моєму житті і в моєму щасті. У день весілля, стоячи біля вівтаря, я відчувала, що мама поряд, що вона бачить нас і радіє за нас.

Це відчуття зробило мій день ще більш особливим і незабутнім, сповнивши серце вдячністю та любов’ю.

Доля звела мене з людиною, яка була частиною мого життя ще до того, як ми зустрілися, і це здавалося справжнім дивом.

КІНЕЦЬ.