Я виразно бачу, як повторюю долю своєї прабабусі. Так, з поправкою на якийсь час, але основні віхи одні й ті самі. Бабуся розповідає про свою маму, а мене пробирає холодний піт. Життя у цієї жінки було тяжке

Мене назвали Антоніною, ім’я не найпопулярніше, але в нашій родині воно не просто на голову впало. Так звали маму моєї бабусі по батьківській лінії. І саме бабуся наполягла, щоб мене назвали на її честь. Мовляв, я схожа на неї.

Зараз я дивлюся на одну з небагатьох фотографій моєї прабабусі й розумію, що так, я з нею могла б цілком зійти за близнюків. Ми дуже схожі, що шалено радувало завжди бабусю. Вона чомусь вважала, що я буду щасливою, хоча в її мами життя щасливим не було.

Вона пережила голод, війну, втрату своїх дітей, побиття чоловіка. Не здобула освіту і дуже сильно хворіла. Бабуся сама розповідала, як погано їм жилось. Як доводилося ліпити кізяки, щоб обігріти житло, як шукали на полях хоч щось їстівне.

Сім’ю бабуся тягла сама. Перший чоловік залишив її з двома дітьми та згинув під час Великої Вітчизняної. З її первістків не вижив жоден. Хата згоріла, їй довелося перебиратися в інше село до своєї дальньої рідні, бо одній було не вижити.

Після війни там вона одружилася вдруге. Чоловік був інвалідом, осліп на одне око, а друге бачив погано, сильно пив, бив бабусю. У неї були викидні, а потім вона все ж таки вдалося виносити ще двох дітей, з яких вижила лише молодша – бабуся.

У мене виходить, що перший чоловік теж загинув. Я тоді була на четвертому місяці, мені лікарі діагностували завмерлий плід. Після цього в мене була страшна депресія, жити не хотілося, здавалося, що я втратила все.

Але потім я одружилася вдруге. Начебто все почало налагоджуватися, але чоловік потрапив в аварію і залишився інвалідом, прикутим до крісла. Як би я його не підтримувала, чоловікові від цього не було легше. Він замикався в собі, почав пити, кидався в мене всім, що потрапить під руку, навіть якщо це ножі.

Одного разу пляшкою влучив мені в голову, залишився шрам. Він потім плакав, благав його не кидати, казав, що любить мене, і якщо я піду, то він накладе на себе руки. А я тоді була в положенні, як виявилося, двійнята. Я нікуди не пішла.

Чоловік продовжував пити, кидати все поспіль, а потім перепрошував і плакав. Під час появи малюків вижила лише одна дитина, друга обвилася пуповиною і її не врятували.

Я виразно бачу, як повторюю долю своєї прабабусі. Так, з поправкою на якийсь час, але основні віхи одні й ті самі. Бабуся розповідає про свою маму, а мене пробирає холодний піт. Життя у цієї жінки було тяжке.

Бабуся розповідала, що в сім років у неї була якась хвороба, яка мало не забрала життя. Тепер мені страшно за свою дитину, адже якщо я повторюю долю прабабусі Тоні, то й на мене це теж може чекати.

А найстрашніше, що прабабуся пішла з життя не своєю смертю. У їхній дім пробралися злодії, а вона не вчасно повернулася. Її побили та скинули до підвалу, де вона й померла. Бабуся вже поїхала вчитися, а чоловік баби Тоні вже спився. Сусіди за кілька днів знайшли.

Я дуже боюся, що через це ім’я, через нашу з прабабусею схожість я можу повністю повторити її долю. Моїй дитині шість років, мій чоловік-інвалід п’є. Не знаю, що з цим робити та чи взагалі можна щось зробити. Як вирватися із цього кола?

Бабуся каже, що це все дурниці, я сама себе накручую та програмую, але це не так. Я про це і не замислювалася, поки не зрозуміла, що вже пережила багато з того, що припало на долю прабабусі.

КІНЕЦЬ.