Ми жили на останньому поверсі звичайної п’ятиповерхівки. Сходова клітка на чотири квартири, наша була крайня, тобто сусіди були лише з одного боку. Під нами квартира була порожня вже давно.

Будинок був старенький, вже аварійний і мешканців у ньому залишалося мало, тобто всіх знаєш хоча б в обличчя. А вже сусідів по під’їзду то взагалі на ім’я. За стіною жив самотній чоловік похилого віку.

Він був чи то інвалід, чи то просто людей не шанував, але з квартири вибирався вкрай рідко. Зазвичай сидів удома і дивився телевізор. Раз на тиждень у магазин вибереться і назад до себе у квартиру. Будинок старий, чутність чудова.

Я тоді вдома часто була, була на останніх місяцях очікування дитини. Сходами було підійматися тяжко, тому воліла одна не виходити, тільки з чоловіком.

Ось через те, що я майже завжди вдома, одна з перших і дізналася, що нашого сусіда не стало. Мабуть, по жарі погано стало.

Знайшли того ж дня, бо він сусідів залив – поставив каструлю в раковину набиратися, його прихопило, вода через край і полилася.

Тихо пішов, швидко.

Тіло забрали, а мені ключі від квартири залишили, бо мав якийсь родич приїхати, от і просив, щоб не бігати, не шукати, закинути до сусідів. Мені ключі передати не складно. Ми разом з поліцією пройшлися, всі вікна зачинили, всі крани перевірили, двері я при ньому зачиняла, а він її ще стрічкою опечатав.

Першої ночі все було тихо. Ми з чоловіком повечеряли, я йому новини розповіла, а потім спати лягли. Наступного дня я спеціально нікуди не стала виходити, навіть до магазину, чекала спадкоємця, щоб ключі передати. А він не з’явився. Ну, що вже, нехай лежать до понеділка, потім піду до ЖЕКу, хай вони там розбираються, що робити далі.

На другу ніч чоловік вже спав, а я все крутилася. Раптом чую – телевізор розмовляє. Не зрозуміла нічого. Пішла до кімнати – наш телевізор вимкнений, а звук продовжується. Під нами сусідів немає, це я точно знала. Збоку був та не стало. А у квартиру до нього ніхто потрапити не міг – ключ у мене.

Я почала будити чоловіка. Він телевізор теж чув, припустив, що у спадкоємця другий комплект був, ось ним він двері й відчинив. Пішов подивитися.

І тільки він вийшов – звук перестав долинати, ніби телевізор вимкнули. А потім він повернувся і сказав, що двері зачинені, стрічка поліції на місці, за дверима тихо все.

Мені стало зовсім ніяково. Цієї ночі шумів більше не було. Натомість наступного дня я чула, як хтось ходить по кімнаті та кашляє.

Кашель був дуже знайомий, такий не сплутаєш. Був ще голос, ніби хтось під ніс сам собі щось бурмоче, брязкіт посуду.

Якщо не знати, що господаря квартири було поховано, можна було подумати, що він там господарює. Чоловік вважав, що я вигадую. Сам він з того першого дня не чув жодного звуку. Вночі шуму або не було, або чоловік спав у цей час.

Було дуже ніяково. Але на сьомий день прийшов спадкоємець, забрав ключі, і більше я з тієї квартири не чула жодного звуку. Не знаю, з чим це пов’язано. Головне, що стало тихо.

Але я ще довго мимоволі прислухалася до звуків з тієї квартири. Слава богу, що нічого жодного разу не почула.

КІНЕЦЬ.