Здавалося б, мені вже далеко за тридцять, донька у шостому класі, життя помотало і випробувань було чимало, але знову вляпалася в історію. Та так вляпалася, що не знаю, як вибратись.

Історія моя банальна: познайомилась із чоловіком на роботі, закохалася, завела роман. Він не з нашої контори, заїжджав проїздом. У перший же день мене покликав повечеряти й ми всю ніч колесили з ним по різних барах, випивали та відривалися так, як я вже й забула, коли востаннє відривалася.

Він повернув мене у мої вісімнадцять років, нагадав, як може бути добре, якщо на один вечір забути про проблеми, про переживання і просто відпустити все. Звичайно, все закінчилося ліжком.

Вранці прокинулася з головою болем та приємними спогадами. Зрозуміло, що почали спілкуватися часто. Розмовляли телефоном, могли по півночі висіти на зв’язку, я й забула, як це буває, але говорили й казали: наче ні про що, а ніби й про все одразу. За собою стежити стала, з’явилося бажання щось собі купувати, вставати раніше, щоб нафарбуватися, до салону ходити на манікюр.

Донька зміни помітила, теж радісна ходить. Через місяць десь я їх з донькою познайомила – привела його в гості на обід, він їй, як дорослій, подарував гроші та сказав, щоб сама собі щось купила, дочка задоволена залишилася, та й сам він їй сподобався, як то вони порозумілися, хоча в цілому вона не дуже балакуча. Все йшло добре.

Я ж після розлучення з колишнім чоловіком взагалі перестала в чоловіків вірити, а тут он який: цікавий, дбайливий, забезпечений, лагідний. Запропонувала йому переїхати до нас. Він спочатку погодився, а потім зателефонував і почав говорити про якісь проблеми. Сказав, що з ними розбереться, і потім речі перевезе. Я закохана повірила.

Почали з донькою планувати вже, як нам облаштувати квартиру, щоб утрьох жити, не заважаючи один одному: у неї своя кімната, у нас з чоловіком – зал. Прикупили нову шафу, щоб речі всі умістилися.

Якось ходили магазинами з подругою – обирали штори нові, і раптом побачила я свого благовірного… З жінкою та дитиною трьох-чотирьох років. Від образи у мене в очах потемніло. Спробувала виправдати його, гадаю, може сестра чи подруга якась. Але він мене побачив, здивувався, ніби його на місці злочину застукали. Увечері приїхав – на поріг не пустила. Поговорили на вулиці, зізнався, що одружений, що син є, що взагалі не планував від родини йти, але закохався в мене і не знає, що тепер робити.

Донька про нього щодня питає. Поки кажу, що в нього багато справ, і ви запитаєте, чому не скажу правду, адже все одно доведеться? А тому, що сподіваюся. Сподіваюся, що він візьме і прийде одного разу з речами. Так, це егоїстично, адже має сім’ю, але ми теж стали його сім’єю, чи не так?

КІНЕЦЬ.