Був кінець жовтня. Листя стрімко опадало, покриваючи дахи припаркованих у дворі машин, клумби.

Микола сидів на лавці біля під’їзду і дивився на небо. Він бачив, як жовті листочки танцюють у світлі вуличного ліхтаря.

Чоловік знову і знову повторював пошепки слова, намагаючись усвідомити їх:

– Минуло пів року, Господи… Пів року…

Пів року тому Микола потрапив під скорочення та залишився без роботи.

У сорок п’ять років став з начальника молодиком, який оббиває пороги потенційних роботодавців.

Йому було прикро й соромно водночас.

Прикро, бо він завжди сумлінно виконував свої обов’язки і втратив роботу через банкрутство компанії, на яку працював.

Соромно, тому що, незважаючи на багаторічний досвід, позитивні відгуки та репутацію, не міг влаштуватися на нове місце.

Ось і сьогодні він сходив на співбесіду і почув від симпатичної співробітниці у діловому костюмі:

– Ви ж розумієте, Миколо Сергійовичу, часи такі. Нам потрібні молоді й енергійні співробітники, щоб бути на одній хвилі з клієнтами. Розгляньте інші сфери. Майстрів зараз не вистачає, наприклад.

– Штукатурів і малярів?

– Не тільки! Ви відповідали раніше за постачання медичного обладнання, так? Значить, знаєтеся на ньому. Можу дати візитівку компанії, яка займається обслуговуванням медичного обладнання, можливо, візьмуть вас майстром.

Він узяв візитівку, подякував і вийшов із кабінету, прикривши двері…

…Зараз візитівка лежала в кишені. Микола діставав її час від часу, дивився на майстра, що посміхався з картонки, і клав назад.

Чи варто йому після двадцяти років логістики йти перенавчатися на майстра з ремонту, ходити по викликах, після зручного шкіряного крісла та особистої секретарки?

Микола був у розпачі. З одного боку, він з радістю погодився б зараз на будь-яку роботу, аби лише перестати переживати від невизначеності. З іншого боку, йому здавалося, що він здається. А здаватися Микола не любив…

…Він повернув голову й знайшов вікна своєї квартири.

Там світилося світло – напевно мати зайшла, щоб прибрати і приготувати вечерю, а тепер сидить і чекає на його повернення.

Чекає на радісні новини.

Микола закрив очі і зітхнув, а потім підвівся й зайшов у під’їзд…

…Тетяна Андріївна, мати Миколи, всіляко підтримувала сина.

Окрім допомоги в побутових справах, вона у вільний час підшукувала йому вакансії на сайтах та в газетах і сварилася до молодшої дочки Софійки за те, що та підсміховується з ситуації брата.

Софійці було тридцять п’ять. Вона встигла вийти заміж, народити двох дітей, придбати квартиру, машину та особисту справу (розводила на продаж породистих кошенят).

У минулому, Микола, як тільки влаштувався на хороше місце, почав казати сестрі:

– Мене після практики одразу в керівництво візьмуть. Непогано зароблятиму. А ти так і з кішкою й житимеш на мамину пенсію?

Але Софійка продовжувала навчатися в школі на трійки і підробляти офіціанткою, а після випускного купила породистих кошенят. А незабаром переїхала від мами, вийшла заміж за шведа, поїхала в іншу країну і сама стала мамою…

Микола завжди переконував сестру в тому, наскільки важливо мати хорошу освіту, як вона допомагає знайти роботу з гідною зарплатою.

Після скорочення в нього не залишилося жодних переваг перед трієчницею Софійкою, з якою він так довго сперечався.

Микола відчував себе недолугим, коли Софійка дзвонила йому, щоб похвалитися доходом за місяць, або коли надсилала фотографії та відео з чергового курорту.

– Ну що? – єхидно говорила вона в слухавку. – Так на мамину пенсію й житимеш? Без кішки?

Микола, хоч і жив поки що на свої заощадження, після розмови з сестрою щоразу нервово сміявся крізь сльози…

…Тетяна Андріївна почула дзвінок і поспішила до дверей. Струснула з волосся сина крапельки дощу й запитала:

– Ну як? Вдало?

Микола похитав головою, знімаючи черевики.

– Хоча, – додав він, чіпляючи пальто. – Може, і вдало.

– Як так?!

Слухаючи розповідь сина про пропозицію влаштуватися майстром, Тетяна Андріївна годувала його супом і наливала собі чай. Коли Микола закінчив їсти, вона сіла до нього за стіл:

– Я думаю, що тобі варто спробувати. Якщо сподобається, то залишишся. Не сподобається – підеш.

Микола спохмурнів:

– Це не виглядає так, ніби я здався?

– Ні, – Тетяна Андріївна зробила ковток теплого чаю. – Це виглядає так, ніби ти не здаєшся. І готовий освоїти нову професію, щоб не сидіти без роботи.

…Знайомі часто називали Тетяну Андріївну наймудрішою з жінок.

Її бентежило таке гучне звання, але вона потай була з ними згодна.

Її поради завжди допомагали людям знайти вихід із будь-якої ситуації, а завдяки її підтримці, здавалося, можна було впоратися з усім і досягти будь-яких висот.

Тетяна Андріївна однаково любила своїх дітей: Софійку та Миколу.

Але більше тішилася за Софійку, за те, як склалося її життя. На думку Тетяни Андріївни, щастя кожного з її дітей складалося зі стабільного чесного заробітку та міцної родини. У Софійки було й те, й інше, а Микола донедавна міг похвалитися лише кар’єрою.

Тепер і кар’єри він не мав.

Тетяна Андріївна переживала за сина. Бачила, як він бігає в пошуках роботи і з кожним днем все більше йде в якийсь безпросвітний смуток.

Того вечора, коли він прийшов зі співбесіди і приніс з собою візитівку майстра, вона вирішила будь-що вмовити його на цю роботу.

Довго вмовляти не довелося: Микола вірив своїй матері, її мудрості і наступного ж дня вирушив влаштовуватись майстром з обслуговування медичного обладнання.

Його прийняли. Щоправда, треба було пройти двомісячне навчання. Але для Миколи це не було перешкодою.

У його житті знову з’явилися опора й зміст.

Щоранку він прокидався, виходив на пробіжку, після повернення йшов у душ.

Готував сніданок, брав із собою контейнери з обідом, одягався. А в машині слухав ранкове радіо і підспівував, постукуючи пальцями по керму.

Увечері його зустрічала вдома мати з вечерею та душевною бесідою за чаєм. Все повернулося на свої місця. Наче й не було цих жахливих шести місяців після звільнення.

Проте за два тижні навчання Микола зауважив, що Тетяна Андріївна почала цікавитися його особистим життям.

– Чи є у вас дівчата серед майстрів? – спитала якось мати наче між справою.

– Та є. Тетяна й Христина.

– І які вони?

– В сенсі? – не зрозумів Микола.

– Добре у них виходить холодильники й центрифуги лагодити?

– А-а-а це… Добре, так. У них тонкі пальці. Я поки що своїми залізу, вони вже все зробили.

– Хороші, значить, дівчата?

– Хороші. Одружувати мене хочеш?

– А хоч би й так!

– Вони одружені, мамо.

Тетяна Андріївна не впадала у відчай. Вона була впевнена – труднощі загартовують, а не зупиняють.

– Скоро зустрінеш гарну й незаміжню, – казала вона синові, підморгуючи.

Впевненість свою вона вирішила підкріпити молитвою.

Увечері, по дорозі до сина, Тетяна Андріївна заходила в церкву, купувала дві свічки й ставила їх перед вівтарем:

– Господи, – просила вона. – Я вдячна тобі за те, що ти подарував синові роботу. Будь милостивий, подаруй йому й сімейне щастя…

Микола поривів матері не розумів і не поділяв. Яка родина?! Він поки що безробітний, який скоро отримуватиме на місяць половину своєї колишньої платні і то, якщо пощастить.

На що він та його родина житимуть?

Але Тетяна Андріївна була непохитна:

– Треба тобі одружуватися. Двоє краще аніж один. Один – робота, друга – сім’я.

– У мене є ти, – цілував її в щоку Микола. – І ця наша Софійка. Ви моя родина!

…Через два місяці після іспиту Миколі видали сертифікат та форму з нашивкою. Тепер він був повноцінним майстром з обслуговування й почав виїжджати на перші замовлення.

По дорозі до клієнтів він так само слухав радіо, підспівуючи.

Почувши якось за кермом знайомий різдвяний гімн, Микола подивився на всі боки і раптом усвідомив – завтра ж Новий рік.

Скрізь мерехтіли святкові гірлянди, продавалися феєрверки та живі ялинки.

– Після виклику куплю ялинку й подарунок матері, – думав Микола, паркуючись біля приватної клініки.

Всередині було темно, тільки лампи над стійкою реєстрації тьмяно освітлювали коридор.

– Агов? Майстра викликали? – гукнув він у порожнечу і поставив на підлогу важку валізку.

На його голос відчинилися дальні двері. Звідти вийшла жінка в медичному халаті:

– Здрастуйте. Проходьте, – запросила вона.

Поки Микола лагодив стоматологічне крісло, вони познайомилися: Анастасія, тридцять шість років, заміжня ніколи не була, тому що на стосунки немає часу через роботу. У неї є своя квартира, машина та кіт.

Через півтори години Микола з подивом зрозумів, що їм з Настею, як вона попросила її називати, подобаються ті самі фільми, книги й музика.

– Оце так! – вигукнула Настя. – І це збіглося. Якось підозріло багато у нас спільного. Ви за мною стежили, Миколо? Зізнайтеся, ви щось задумали, так?

Він тільки сміявся у відповідь і продовжував крутити гайки. Йому подобалося почуття гумору нової знайомої.

Микола розповів Насті про своє минуле: як старанно навчався, шукав стажування, погоджувався на безкоштовні випробувальні терміни, добивався підвищень, керував цілою командою, а потім залишився без роботи і рік не знав, куди себе подіти.

– Ви дуже сміливо вчинили, коли вирішили розпочати нове життя, – усміхнулась Настя. – І ви молодець, що руки не опустили.

– Моя мама сказала те саме. А сестра досі посміюється.

– Розкажіть про них.

Довелося розповідати: про борщі, млинці й чудову інтуїцію Тетяни Андріївни, про Софійку, її чоловіка-іноземця і кошенят. Микола вирішив не розповідати новій знайомій про бажання матері знайти йому пару: вважав, що ця подробиця його біографії може збентежити Настю.

– Добре вам, Миколо. Мати у вас чудова, а сестра хоч і жартує, робить це люблячи. Хотіла б я мати молодшу сестру. І маму, щоб після роботи приходити додому і їсти її борщ і млинці…

– У вас немає матері?

– Матері не стало сім років тому. Батька ще раніше. Братів та сестер у мене не було. Так от і вийшло, що я одна, – Настя знизала плечима. – У мене нікого немає. Окрім кота.

– А з ким ви Новий рік зустрічатимете? Невже з котом?

– З котом, так.

Микола поклав ключ у валізку, підвівся і витер руки серветкою. Пропозиція миттєво зʼявилася в його голові і зійшла з вуст:

– Настю, давайте зустрічати Новий рік разом, га? Мама вареники приготує домашні. Я куплю ялинку. А ви кота привозьте з собою. Звучить, дивно, мабуть. Але не переживайте. Свята хочеться. А наша із вами зустріч сьогодні сама як свято. Приїдете?

…У каструлі варилися вареники, квартирою Миколи розносився апетитний аромат. З телефону по відеозвʼязку безперестанку говорили Софійка й діти – показували свої подарунки.

Тетяна Андріївна, вкутавши ноги в теплий плед, сиділа в кріслі-гойдалці, слухала онуків і гладила вільною рукою кота, що заснув на її колінах.

Настя й Микола накривали на стіл – розставляли тарілки, протирали склянки й виделки з ложками. На столі красувалася ваза з мандаринами, які Микола купив учора після роботи.

Тут ж стояв футляр від годинника – подарунка матері.

Сам годинник вона вже одягла на руку і постійно милувалася ним.

Микола купив і ялинку. Йому дісталася одна з останніх – кривувата, пошарпана з одного боку, зате ароматна.

Він і не пам’ятав, коли востаннє купував ялинку: зазвичай, він відзначав Новий рік на корпоративі.

Настя прийшла нещодавно і принесла з собою ялинкові іграшки своєї матері. Усі вони вже були на ялинці, поблискуючи.

– Якось усе це нереально, – звернулась Настя до Миколи, розкладаючи виделки. – Ти, твоя мамо, ялинка… Мені прямо ніяково.

– Якщо незручно, подаруй нам з мамою щось… За гостинність, – він діставав вареники з каструлі.

– Я можу помити посуд.

– Чудово. Поки ти ще не миєш посуд, дозволь тобі зробити подарунок.

Микола поставив тарілку на стіл і поклав руку в кишеню. Потім підійшов до Насті і щось поклав у її долоню.

Настя глянула на ту річ і в неї округлилися очі від побаченого.

– Що це таке?! – тільки й вигукнула вона.

– Тихіше… Мама ще не знає, що я взяв її каблучку. Воно передається по жіночій лінії. Я подумав, якщо мені так щастить останнім часом, то безглуздо втрачати свій шанс.

– Ти мене що щойно одружив? – Настя розглядала обручку.

– Якщо тобі треба подумати…

– Тут щось написано, – зупинила вона Миколу. – «І це мине». На каблучці Соломона був такий напис…

– Якщо тобі треба подумати, – вів далі Микола. – Я зачекаю.

Настя подивилася на Тетяну Андріївну, яка все ще розмовляла з Софійкою, на сплячого кота, на ялинку, накритий стіл та Миколу…

– І це мине, – почув Микола і відчув руку Насті у своїй руці. – Але поки ми тут, то давай будемо щасливі…

КІНЕЦЬ.