Віка мовчки спостерігала, як її батько Петро привів літню жінку, яку він називав тіткою Клавою, в їхню маленьку кімнату. Петро кілька днів поспіль намагався переконати Клаву залишитися, обіцяючи кращі умови життя та квартиру якнайбільше в майбутньому.

Віка, маленька дівчинка, колись жила щасливим життям, сповненим любов’ю обох її батьків. Однак після раптової смерті матері її світ поринув у пітьму, і вона залишилася під опікою батька, у якого незабаром з’явилася інша родина.

Життя в будинку її батька було важким: з нею погано поводилися, і вона жила майже як вигнанець, ізольована і нелюбима своєю мачухою і зведеними братами.

З приїздом тітки Клави, її бабусі, у безрадісному світі Вікі з’явився проблиск надії. Вони жили в одній маленькій кімнаті і, пов’язані взаємним почуттям зневаги, швидко потоваришували.

Клава розкритикувала жорстоке поводження, якого зазнала Віка, що в результаті призвело до розколу між нею та родиною її сина. Якось уночі Віка підслухала розмову батька, в якій йшлося про плани продати будинок Клави і відправити її до будинку для людей похилого віку.

Дівчина поділилася почутим із бабусею, і та вирішила залишити будинок сина, забравши Віку із собою назад у село, рятуючи обох від нестерпних умов життя.

У селі життя Віки швидко змінилося. Поява молодшого сина Клави, Саші, та його дружини принесло щастя та комфорт у їхнє життя, тимчасово відсунувши тіні зневаги та створивши люблячу обстановку, в якій Віка процвітала, хай і недовго.

Їхній від’їзд викликав у Віки тугу, але їхня обіцянка повернутися зберегла надію в її серці – надію на світле майбутнє, що виходить за межі проблем її сьогодення.

КІНЕЦЬ.