Мої батьки розлучилися, коли мені було 12 років. Причиною стало народження хлопчика Сергія в іншої жінки від мого батька.

Іронія долі полягала в тому, що ця інша жінка була маминою вихованкою. Мама працювала у дитячому будинку. Звали вихованку Марія, і жила вона у дитбудинку з семирічного віку.

Чомусь мати прив’язалася до неї, часто приводила її до нас додому. Закінчивши школу, Марія вивчилася на кухаря. Вона могла б отримати місце у гуртожитку. Але мама покликала її жити у нас. Квартира дозволяла, місця було достатньо.

Якось маму направили на курси підвищення кваліфікації до сусіднього міста. Тоді й закрутився у батька з Марією роман. А невдовзі з’явився Сергій. Мама одразу подала на розлучення, забрала нас із сестрою, і ми поїхали до іншого міста.

Через деякий час поїхав до своїх родичів і батько. Про те, як жила Марія, ми нічого не знали. Пішов з життя батько, а потім і мами не стало.

Одного разу гортаючи новини по телевізору у якійсь телепрограмі раптом пролунало – Сергій Іванов. Йшлося про торгівлю паленими міцними напоями. І місто називали те саме, де я народилась. Обличчя цього Сергія не показали. Якщо він схожий на батька, я б впізнала. Та й Марію я добре пам’ятала.

Серце у мене билося. Може, йому потрібна допомога? Чи він одружений? Чи дбає хтось про нього? Чи жива Марія? Може, він виріс у дитбудинку, не потрібний нікому? Я вирішила знайти брата. Спочатку намагалася зробити це через телебачення, але не вийшло. Тоді я написала до районного відділу внутрішніх справ.

Відповідь була дуже докладна. Виявилося, що Марія вийшла заміж та народила ще двох синів. Її чоловік усиновив Сергія. Прізвище його не Іванов, тож у передачі йшлося не про нього. Живуть вони у тому самому містечку. Також мені повідомили, що спілкуватись зі мною Марія не хоче. Це було прикро, але я змогла її зрозуміти. Хоч я й не винна ні в чому, але наша сім’я – це не найприємніші її спогади.

Випадково знайшла у соцмережах свою однокласницю Марину. Я написала їй листа, хотіла дізнатись хоч якусь інформацію про цих “знайомих” мені людей.

Через деякий час Марина написала, що Марія пішла з життя. Я вирішила зустрітися із Сергієм. Приїхавши до рідного міста, я прийшла до однокласниці та розповіла про свої плани.

У маленькому місті всі одне одного знають. Тож Сергія моя подруга знала. Тим більше, що скандальна історія та розлучення батьків були на очах у всіх і багато хто це досі пам’ятали.

Сергій працював водієм автобуса. Ми з подругою дочекалися його на зупинці. Я жадібно розглядала брата, але відкритися, хто я, не могла наважитися.

Подруга взяла все у свої руки. Дочекавшись кінцевої зупинки, вона підійшла до Сергія. Після того, як приголомшено він обернувся, я зрозуміла, що подруга все виклала. Нічого не залишалося, як іти знайомитись.

Ми обидва відчували збентеження і не знали, що казати. Знову врятувала подруга.

− До котрої години ти працюєш? – Запитала вона.

Сергій закінчував роботу о шостій, і ми домовилися зустрітися. Я дочекалася брата біля автобусного парку, і ми пішли до кафе.

Ми не знали, про що говорити. Я крадькома розглядала Сергія. Він був дуже схожим на мого батька. На нашого батька! Він торкався перенісся кісточкою вказівного пальця, і тонка голочка боляче торкалася мого серця: так робив тато. Про свою сім’ю він говорив неохоче. Він взагалі більше мовчав. Я теж не дуже хотіла розповідати про своїх. Мені здавалося, що це йому нецікаво. Може, він боявся, що я згадаю про батька. Я відчувала його відчуження.

Хотілося запитати, чи він знав про те, хто я, як все було до його появи, що сталося в нашій родині. Але не наважувалася. Зважаючи на те, що він не спитав, хто я така, можна було припустити, що знав. Але якщо щось розповіла Марія, то, напевно, в самому чорному світлі. Хоча до чого ж ми, діти?

Так ми пром’ялися приблизно годину, більшу частину часу провівши в тяжкому мовчанні. Я відчувала, що він шкодує, що погодився на зустріч. Було дуже гірко. У мене було до нього сумне та ніжне почуття. Але він усе вище зводив стіну між нами.

Розійшлися з полегшенням і не домовлялися зустрітись знову. Я не запропонувала ні переписуватись, ні дзвонити, боялася почути відмову. Він також не пропонував жодного продовження спілкування.

Того ж вечора я поїхала. У поїзді поплакала, сама не знаю над чим. Все в нього добре, налагоджене життя, здоровий, сім’я міцна, взутий-одягнений. І в мене все добре. Але якась туга стискала серце і заважала дихати.

КІНЕЦЬ.