Я заміжня 14 років. Ми з чоловіком спочатку жили з свекрухою перші два роки. А потім, коли я вже виношувала нашого сина, мої батьки купили нам двокімнатну квартиру, але за містом.

Ми тоді були дуже задоволені, раділи, що тепер зможемо жити окремо і будемо самі собі господарями. Звичайно, на роботу довелося добиратися набагато довше, але для нас це була не проблема. Тим більше, що я пішла в декретну відпустку і вже не працювала, а за містом жити приємніше і тихіше, ніж було у домі свекрухи.

4 роки тому свекруха вирішила податися в бізнес – продала квартиру і вклала всі гроші в пекарню. Найняла персонал, купила дороге обладнання. Собі ж зробила там кімнату і проживала в тому ж будинку. Перші 2 роки бізнес добре розвивався, вона отримувала невеликий, але стабільний дохід.

Але на початку минулого року конкуренти відкрили поруч з нею велику хлібопекарню і зробили ціни на свою випічку значно нижче. Жінці довелося звільнити велику частину персоналу, продати частину обладнання.

Так як оренда приміщення в центрі міста коштує занадто дорого, вона заборгувала грошей за півроку. Довелося все розпродати за ціною нижче ринкової, звільнити співробітників, а самій переїхати на знімну квартиру. Так і закінчився її бізнес.

Спочатку у неї були гроші оплачувати собі житло, але зараз вони закінчилися. Мама чоловіка приїхала до нас зі сльозами і не знає, що робити. Здоров’я у неї зіпсувався, працювати вона не може, хоча їй немає ще й 60 років

Зрозуміло, що чоловіку її шкода, та й мені вона не байдужа, але жити з нею в нашій квартирі у мене немає бажання. Наш син вже в школу ходить, за ним не потрібно доглядати. А, коли нам потрібна була допомога з дитиною, їй було ніколи.

Коли мені батьки купували квартиру, свекруха принципово відмовилася давати гроші. Мій батько взяв тоді частину суми в кредит і вже погасив заборгованість. Думаю, що мої батько й мати будуть проти того, що вона переїде до нас жити. Тим більше, що фактично ця квартира мені і не належить, батько оформив її на себе.

Але що з свекрухою тепер робити? Дзвонить постійно плаче. Оплачувати їй окрему квартиру ми не зможемо, у нас немає зайвих грошей. Якби їй потрібна була б одноразова допомога, то ми б викрутились. Але щомісяця оплачувати їй житло і забезпечувати її ми точно не будемо. До речі, дітей у неї більше немає, лиш чоловік.

Але він і так з нею жити не надто хоче. Коли я була в декреті і чоловіка звільнили, він якось звернувся до мами за допомогою. Прийшов пригнічений, та й договорити не дала, виставила за двері ще й наговорила купу “приємностей”.

— Чого прийшов з простягнутою рукою? – сказала геть розгубленому чоловіку, – Я тебе виростила, освіту дала – далі сам. Зумів сім’ю завести – зумій і годувати, а не до матері при перших труднощах підібгавши хвоста бігти. Так у мене ці гроші є, але не для тебе вони. Іди, не марнуй мого часу.

Але з іншого боку, не залишити же її на вулиці. Але я точно знаю, що якщо погоджуся на її переїзд до нас, то дуже пошкодую. Я вже жила з нею перші 2 роки, я досі згадую той час здригаючись той час: командний тон, постійне невдоволення. А зараз у неї характер став ще гірше, тому і не знаю, як же бути?

КІНЕЦЬ.