Мені 22 роки, заміжня 3 роки дітей поки немає, чоловік не працює і не шукає навіть роботу. Ми з ним були хорошими друзями до заміжжя і стосунки були дуже хороші та довірчі.

Зараз живемо з його батьками, і гроші на одяг та мої потреби дають мої батьки вже 3 роки. Він не купив мені нічого і не заробив навіть копійки.

Я в нього спочатку і не просила, не вимагала нічого, ми жили в його батьків, потім переїхали в іншу країну, де живуть мої батьки через те, що він казав, що тут, де ми живемо, немає роботи. Ми поїхали, жили за рахунок моїх батьків, зняли квартиру, нам допомагали батьки з урахуванням, поки чоловік почне працювати, але минуло кілька місяців, але він не шукав і навіть не хотів працювати.

Я йому пропонувала роботу, шукала, але він нічого не хотів. Потім він сказав, що хоче назад до своїх батьків, і що там він буде працювати, ми приїхали і вже два роки ми тут, але нічого не змінилося, він не шукає, йому не подобається робота. То зарплата маленька, то далеко, ще щось.

Я з ним спочатку дуже спокійно говорила. Говорила, що він у мене хороший, сильний, розумний і в нього обов’язково все вийде, варто тільки спробувати і він смакуватиме, але нічого не допомагало, ні розмови до душі, ні моє розуміння, ні терпіння, ані сварки. Тепер він каже, що тут знову немає роботи, і що поїдемо туди назад до моїх батьків і він знайде там роботу.

Але перш ніж поїхати туди, він ще раз переконається, що тут немає нічого, але я кажу, що 2 роки він тут і невже цього мало, щоб переконатися. Він каже, що йому тут подобається жити, і тому поки що він точно не зрозуміє, що нічого тут не світить, він не поїде.

Я хочу дітей, хочу нормальну сім’ю, його батьки вже теж втомилися від того, що він не працює і цілими днями грає в ігри та лежить на дивані. Вони теж з ним лаються і кажуть йому, що не можна сидіти без роботи.

Мене вони чудово розуміють у нас дуже гарні стосунки, і вони мене дуже люблять. Я йому вчора сказала, що якщо він не їде зі мною туди до моїх батьків, там є робота, і він точно не може відмовки знайти, я йому кажу, поїдемо, почнемо все спочатку, разом працюватимемо, я тобі допомагатиму у всьому.

Знімемо квартиру і житимемо, плануватимемо дітей і все буде добре, бо в нас з іншого приводу навіть конфліктів не буває, лише на ґрунті його безробіття. Але я розумію чудово, що так не може продовжуватись, його батьки вже у віці, вони ледве йдуть на роботу, їм дуже важко і здоров’я навіть немає.

Скоро вони зовсім не зможуть ходити на роботу, а що буде потім, коли це станеться чи дітей, як заводити, якщо у нього в кишені 100 гривень навіть немає. Останній крок це те, що я поставила йому умову вчора, що або я їду одна, або ми їдемо разом і працюємо і живемо нормально за свій рахунок, на що він відповів: «Ти мені умови ставиш тепер, як ти смієш мені умови ставити».

Я йому кажу: «Ти поїдеш зі мною чи мені самій їхати?» — він каже: «їдь одна оскільки вже умови ставиш». Але по-іншому я не можу, тому що він тільки тягне час, і я втомилася чекати вже, коли він вирішить що-небудь, і тому поставила йому умови.

А тепер не знаю правильно я вчинила чи ні, варто мені ще чекати чи ні, варто мені все кинути і поїхати, розлучитися з ним?

КІНЕЦЬ.