Свекруха Марини була в курсі, що її син зібрався розлучатися. І порадила йому не поспішати повідомляти про це дружину.

— Встигнеш сказати, — навчала Ніна Іванівна сина. — І розлучитися зі своєю Мариною встигнеш. Справа нехитра.

— Але я люблю іншу! – пояснював Вася.

– І що? Тебе хтось тримає? Чи до коханої твоєї не пускає?

— Та ні, — відповів Вася. – Ніхто не тримає.

— От і люби собі на здоров’я, — холоднокровно сказала Ніна Іванівна. — Куди вона від тебе подінеться?

— Так, загалом нікуди, — погодився з мамою Вася. — Тільки чому я не можу зараз піти від Марини?

— Тому що Марина заробляє в рази більше за тебе.

– І що?

– А то! До розлучення ти підготувався?

— Не підготувався, — знову погодився Вася, ще не розуміючи, що це означає.

— І тому, — продовжувала Ніна Іванівна, — додаткові кілька місяців перед усвідомленим розлученням не завадять тобі. За цей час можна багато встигнути зробити, синку. Дуже багато. Адже поки ви – чоловік і дружина, все разом нажите належить вам порівну. Незалежно від того, хто та скільки заробляє.

— А ми нічого особливо спільно і не нажили, — відповів Вася. — Квартира та меблі — всі її. Я працюю рідко. А коли працюю, то майже нічого не заробляю, а що заробляю на себе і витрачаю. А гроші, які вона заробляє, ми проїдаємо.

– Бути того не може, щоб ви нічого разом не нажили, – сказала Ніна Іванівна, – просто ти неуважний. На свою величезну зарплату вона, напевно, вже накупила за цей час багато всього. Посуд. Білизну постільну. Іншу дрібницю. Розумієш?

— Розумію.

— І чим довше ти протримаєшся чоловіком Марини, тим більше отримаєш при розлученні та розподілі майна. Ти, головне, синку, список склади того, що придбано з моменту, коли вона стала твоєю дружиною.

— Я тебе зрозумів, мамо. Зрозумів! І якщо мені доведеться забрати у неї тільки половину з цього, то нехай ця половина стане хоч трохи, але більшою. Ти це мала на увазі, коли просила мене не поспішати з розлученням?

– Не тільки.

– А що ще?

— Поки твоя дружина підвищуватиме свій і твій матеріальний добробут, ти теж без діла сидіти не будеш.

— А що я робитиму?

— Почнеш потихеньку з дому речі тягати.

– Як це?

– Не знаєш, як речі з дому тягають?

– А-а, – до Васі дійшло. – Я зрозумів. Тягатиму.

— Лише потроху. Щоб твоя Марина не помітила. Завтра, наприклад, ложку, ножик чи вилку. На крайній край, підсклянник. Я бачила у вас гарні підсклянники.

— Це Марина від бабусі. Разом із квартирою дісталися.

– Ось їх і візьмеш. Але! Не відразу. По одному. Зрозумів? Потім ще щось. Чашечку фарфорову з блюдечком, наприклад. Я бачила у неї. Або вазу кришталеву. Красиві вази. З Чехії.

— Теж від бабусі.

– Це зрозуміло. Нині таких не роблять. А пташка, синку, вона по зернятку клює. Потроху, помаленьку, не поспішаючи. Як мурашка. За півроку, знаєш, скільки всього можна винести з квартири?!

— Півроку? — сумно промовив Вася. – Довго.

– Довго! — погодилась Ніна Іванівна. — Проте скільки всього встигнеш винести за цей період!

— Мабуть, багато, — відповів Вася.

– Не “мабуть”, а точно. Якщо щодня потроху, то можна винести все.

– Ух ти!

— Твій батько, перш ніж покинув нас, знаєш, скільки таким чином із рідного заводу перетягав?

– Скільки?

Ніна Іванівна махнула рукою.

— Краще не згадувати, — сказала вона.

— Шкода, що зараз його з нами немає, — сказав Вася.

– Шкода, – погодилася Ніна Іванівна. — Але він скоро звільниться. І ми знову будемо разом. Як же ти схожий на нього, Вася.

Вона ще деякий час мовчки дивилася на сина, а потім продовжила повчання.

– Головне, не відкладай на потім. Якщо сьогодні вирішив розлучатися, значить, починай тягати вже із завтрашнього дня.

– Завтра і почну. Як мураха. А куди тягати?

— До мене, певна річ. Куди ще?

— А як Марина помітить?

— А ти так виноси, щоби непомітно було.

— Рано чи пізно все одно помітить.

– Згодна. Але що пізніше, то краще. Головне, з великого не починай, щоб вона не одразу помітила.

— У нас шафи у передпокої, мамо. Цілих три.

– І що?

— Дуже вже вони мені подобаються, ці шафи. Величезні! Старовинні. Антикварні. Марина казала, що величезні гроші коштують.

– Скільки?

— Три шафи — як однокімнатна квартира в спальному районі.

— Та годі тобі.

— Точно тобі говорю. Оцінювачі приходили. Оцінювали. Боюся, що при розлученні з них мені нічого не перепаде. А ще килими у нас на підлозі лежать. Теж старовинні та дуже дорогі. Перські.

— Забудь про шафи. І про килими забудь.

— Та як же це забути? Мама!

— Не назавжди забудь. На час. Меблі старовинні та килими винесеш в останню чергу.

– Коли це?

— Коли на дрібницях попадешся. Зрозумів?

– Зрозумів.

— І уважно дивися за дружиною. Вона тобі сама скаже, коли треба зупинитися.

– Коли?

– Та Господи! Я ж говорю тобі! Коли зауважить, що дрібні речі пропадати стали. А кажеш «зрозумів». Ось як помітить, це знак тобі буде, що настав час зупинитися. І тільки тоді ти забиреш шафи та килими. А вже після цього повідомляєш Марину про розлучення. Зрозумів?

– Зрозумів. А що їй сказати, коли вона помітить, що речі зникають? Адже, напевно, запитає?

Ніна Іванівна замислилась.

— Не виключено, що спитає, — погодилася вона. — Скажеш, що таким чином ти по дрібниці допомагаєш іншим людям. Які потребують. Зрозумів?

– Зрозумів.

— А чого такий сумний, якщо зрозумів?

— Так, якось це все… погано, мамо.

— Погано?

– Некрасиво.

— Що некрасиво, синку?

— Що за розлучення треба дружині половину віддавати, — відповів Вася. — В результаті стільки клопоту. Замість того, щоб все відразу забрати, доводиться ховатись.

— Що ж робити, синку. Таке життя. Терпи.

– Не розумію!

– Що ти не розумієш?

— Хто це вигадав, що коли чоловік йде від дружини, він повинен половину майна їй віддати? Не розумію. Напевно, не чоловік. Та ні, точно не чоловік. Чоловік таке вигадати не міг.

І ось минуло вже кілька днів з дня ухвалення Васею рішення про розлучення.

За цей час Вася вже переніс до мами кілька виделок та два підсклянники. І ходив великою квартирою дружини, з сумом думаючи, що в будь-якому випадку все він не віднесе. Навіть за рік! І багато з того, що зараз його оточує, що він вважає своїм, що йому по-справжньому дорого, він втратить назавжди.

«Назавжди! — сумно думав Вася. — Яке жахливе слово».

Особливо переживав Вася за старовинні шафи у передпокої. Але й килими перські теж не давали йому спокою.

Марина, звичайно, не могла не помітити, що останнім часом Вася став якимось не таким. Слоняється по дому з кислою фізіономією, заглядає в усі кути, сумно зітхає. Шафи в передпокої погладжує. Килими нюхає.

– Та що з тобою?! — не витримала і спитала Марина.

– Що?! — вигукнув Вася. – А сама не розумієш?

— Не розумію, — здивовано відповіла Марина.

– Звичайно! – продовжував Вася. — Де тобі зрозуміти?

– А ти поясни.

«Як? — подумки кричав Вася. — Як пояснити цій черствій жінці, яка думає лише про свій добробут, що я маю іншу? Як пояснити, що хочу до неї піти. Як розповісти, що хочу прийти до своєї коханої не з порожніми руками, а забрати все? Забрати навіть те, що мені не належить за законом! А мені тут майже нічого не належить. Бо все це тут було й до мене. Господи, ну як? Чому? Якщо вона любить мене, то чому я не маю права забрати в неї все! Це не справедливо. Адже я чоловік!»

Гірка усмішка промайнула на обличчі Васі.

– Пояснити? — спитав він. – А сенс? Хіба ти мене колись розуміла? Адже ти навіть не слухала мене ніколи!

Марина зрозуміла, що чоловік не в настрої. І тому зараз із ним розмовляти безглуздо.

Минуло ще кілька днів.

Речей у квартирі поменшало. Марина це помітила. Сказала чоловікові.

— Тобі здалося, — впевнено відповів Вася, розуміючи, що настав час закінчувати з маленькими речами та переходити на великі.

Марина, звичайно, знала, що їй нічого не здалося. Але вирішила не здіймати галасу через виделки, ложки, ножі, підсклянники та інше. Хотіла у всьому розібратися.

А тут раптом Ніна Іванівна зателефонувала до сина і повідомила, що їй терміново на місяць виїхати треба.

— Ти вже дивися, синку, — наставляла вона, — будь обережнішим. Не виноси дуже багато.

Вася не сказав мамі, що Марина помітила дрібні пропажі. Просто обіцяв, що буде обережним. І наступного дня після маминого від’їзду привіз на її квартиру не тільки ті самі величезні шафи з передпокою, які йому дуже подобалися і за які він переживав, а й кілька килимів.

А коли Марина повернулася з роботи додому і поцікавилася, в чому річ і де шафи та килими, Вася відповів, що все це він віддав нужденним.

– Кому віддав? – не зрозуміла Марина.

— Гарним людям, — відповів Вася. — Вони потребують, ну от я й віддав. А тобі що, шкода, чи що?

– Не шкода, – спокійно відповіла Марина. — Віддав, то віддав. Тим більше, якщо люди потребують. А ми собі інші шафи та килими купимо.

Василь був готовий до будь-якої відповіді, тільки не до цієї. Він навіть був готовий до того, що Марина просто його вижене з дому і все на цьому закінчиться. І це його не засмутило б. Так як і шафи, і килими, а також багато інших речей, були вже у мами. А тут раптом така відповідь.

– Тобто? – не зрозумів Вася.

— Завтра нам інші шафи та килими привезуть, — відповіла Марина. – Ще кращі. Тож ти не переживай.

А Вася й не переживав. Навпаки. Спокій Марини та її щедрість відкрили перед ними величезні можливості.

«Тим краще, – міркував Вася. — Встигну до розлучення ще щось привласнити».

А Марина вирішила порадитися щодо того, що сталося зі своєю подругою. Розповіла їй про зникнення шаф, килимів, виделок, підсклянників та іншого по дрібниці. Подруга одразу зрозуміла, в чому річ.

— Бреше твій Вася, — сказала подруга. — Не інакше, як зібрався розлучатися з тобою і готується до поділу майна. От і тягне у тебе бабусину спадщину. Мій колишній щось подібне зробив зі мною. Його свекруха навчила.

— Думаєш, мого Васю теж навчила свекруха?

— А це просто перевірити, — відповіла подруга. – Сходи до свекрухи в гості і подивися.

— Та її зараз немає в місті, — сказала Марина. – Вона поїхала. Повернеться лише за місяць.

– Тим краще, – сказала подруга. – Візьми у чоловіка непомітно ключі від її квартири. Нехай він думає, що їх загубив. А ти навідайся до неї в гості. Я впевнена, що там ти знайдеш і шафи, і килими, і виделки, і інші свої речі.

Так і сталося. І тепер Марина з подругою вирішували, що робити далі.

— Речі свої, шафи та килими я, звичайно, заберу, — сказала Марина. — Вони нехай у тебе поки постоять. Можна?

— Звісно, ​​можна, — відповіла подруга.

— А ось Васю треба провчити, — сказала Марина. — Сьогодні ж вижену його.

Коли Ніна Іванівна повернулася за місяць додому, вона не зрозуміла, куди потрапила. У передпокої на старих, брудних килимах стояли три величезні шафи.

Ніна Іванівна відразу подзвонила синові.

– Синку! — кричала Ніна Іванівна. — Що це все означає? У квартирі сморід! І що то за меблі? Ти де?

— Мамо, не хвилюйся, — радісно відповів Вася. — Мене Марина вигнала з дому. Вже давно. Я зараз у іншої живу.

— Марина вигнала? А чому ти в іншої? Чому не в мене?

– Ключі загубив від твоєї квартири.

— А що за мотлох у мене в квартирі? Звідки він?

— Який мотлох, мамо? Не розумію.

— Шафи та килими!

— Це не мотлох, мамо. Це я приніс. Забрав у Марини. Дуже дорогі речі. Антикваріат.

– Дорогі? Ти впевнений?

– Абсолютно. Килими перські! Ручна робота! А шафи із червоного дерева. Які стояли у Марини у передпокої.

— Хіба це шафи?

— Ті самі!

– Ти впевнений? Щось не схоже. І килими – інші. А чому вони брудні та смердючі?

– Брудні? – здивувався Вася. — Тобі, мабуть, здалося. Втім, напевно, під час транспортування трохи запилилися.

— А чому в них комахи?

– Не знаю, мамо. При мені комах не було. А може, я не помічав. Але ти не хвилюйся. Ми їх почистимо та продамо. Комах витруємо. Мамо, ці речі коштують шалені гроші. Я скоро приїду і ми все зробимо.

Звичайно, шафи були не з червоного дерева, а килими — не перські. Це був звичайний мотлох, який Марина взяла на якомусь звалищі спеціально для Васі. Замість тих шаф та килимів, які Вася таємно вивіз із її квартири.

КІНЕЦЬ.