Оксана взяла телефон свого чоловіка Олексія. Жінка хотіла знайти фотографії, які вона якось відправляла йому, щоб не загубилися.

– Хм… Ціла купа повідомлень. Не читає їх, чи що?

Вона вирішила глянути, хто там так виписує її чоловікові.

То були якісь листівки від родичок, побажання доброго ранку, привітання з різними святами, нічого цікавого…

І ось залишилося одне повідомлення.

– Хм, і хто ж це така пише? – подумала Оксана.

– Якась Ольга…

Жінка відкрила повідомлення.

– Ого який довгий текст, – пробурмотіла вона.

– Цікаво…

«Олексію, привіт! Пише тобі сусідка й подруга Віри, твоєї колишньої нареченої.

На жаль, Віри нещодавно не стало, серце… Але в неї залишився Іванко. Ваш із Вірою син.

Віра, коли дізналася, що чекає дитину, хотіла тобі повідомити.

Але, зайшовши в інтернет, побачила твоє фото з дівчиною, де ти написав, що збираєшся одружитися.

Віра не стала заважати твоєму щастю. Видалила свою сторінку. Вона одна виховувала сина, дуже любила його. Родичів у неї немає, сам знаєш, з дитбудинку вона.

Те, що серце слабе, з’ясували на медогляді. Робила процедури якісь і ніколи не скаржилася. Не стало її раптово, на роботі.

Іванко мовчазний став, переживає дуже. Хлопчик він добрий, спокійний, шкода дуже його, зовсім один залишився.

Я поки що забрала його до себе. Але назовсім забрати не зможу, у мене і так повен дім, я доглядаю слабого чоловіка, і своїх троє діточок.

Ось я й подумала про тебе. Все-таки рідна кров. Розумію, що ця новина може не порадувати тебе і твою дружину, але я вважаю своїм обов’язком повідомити тебе про сина.

Якщо найближчим часом його ніхто не забере у сім’ю, то його відправлять у дитбудинок, і він повторить долю матері.

Сам розумієш, яке життя на нього там чекає. Жаль хлопця.

Вибач мене, але на згадку про Віру я мала так вчинити. Про тебе вона часто згадувала, говорила тільки хороше. Знаючи ім’я та прізвище, я знайшла тебе тут, фото бачила у Віри, вона зберігала його для сина.

Іванко знає, що має батька. Віра сказала, що ти зник, і може, у тебе нова сім’я, тому нічого не знаєш про нього.

Чекаю відповіді. Якщо відмовишся забрати його, я зрозумію. Не кожна людина здатна прийняти дитину, хоч і свою. Та й дружина навряд чи погодиться, навіщо це їй? Не всяка жінка прийме… Мій номер будинку 37, живу я поруч із Вірою.

З повагою, Ольга.»

Оксани дочитала повідомлення до кінця, і так і сіла з телефоном чоловіка в руках, не вірячи у те, що щойно дізналася.

Ну і справи… Виходить, незадовго до їхнього знайомства в Олексія була дівчина. Він ніколи не казав нічого. І тепер у нього є син…

Що ж робити? Як він поставиться до цієї новини? Чи захоче визнавати цього Іванка?

У Оксани та Олексія ріс син, Ігор. Чоловік його дуже любив. Вони замислювалися про другу дитину, хотілося доньку.

Квартира своя, трикімнатна, машину нещодавно купили, на море збиралися з’їздити, відкладали гроші на поїздку.

І тут тепер Іванко. Ну ось навіщо їй потрібна чужа дитина? Тим більше від колишнього чоловіка. Що ще там за Віра така була, і що за син у неї виріс… Виходить, хлопчику років сім-вісім, школяр уже.

– Оксано, я прийшов! Все купив, як ти просила. Телефон удома забув, ніхто не дзвонив мені? А то це ж закон такий – ніхто не дзвонить, але тільки залиш телефон – так усім терміново потрібен…

– Ні, Олексію, ніхто не дзвонив… Ось твій телефон…

– А раптом він зайде в соцмережу і побачить повідомлення, а воно вже прочитане, здогадається, що я порпалася в його телефоні і приховала все…

Треба потім, як він засне, взяти телефон і видалити повідомлення, заблокувати цю Ольгу, щоб не змогла написати більше.

Нічого, придумають щось із хлопчиком, не пропаде. Може його всиновлять хороші люди… – міркувала Оксана.

Коли чоловік заснув, вона тихенько взяла його телефон і спробувала видалити повідомлення. Але воно не видалялося…

Оксана багато разів натискала на напис «Видалити», але все було марно.

Вирішила, що це проблеми з інтернетом. Завтра ще спробує. Лягла спати.

Всю ніч їй снилася якась жінка з довгим чорним волоссям. Вона простягала їй маленьку гарненьку дівчинку і казала:

– Допоможи, будь ласка, допоможи…

Оксана намагалася взяти малюка, але нічого не виходило, руки проходили повз. Оксана прокинулася. Недолугий сон якийсь… Це від переживання, напевно…

Чоловік поснідав, поїхав на роботу. Телефон був із ним. Вона завезла сина в дитсадок і вирушила на роботу. Цілий день вона думала про хлопчика. Цікаво, який він, чи схожий на Олексія?

Вирішила розповісти про повідомлення своїй подрузі Ларисі, з якою завжди ділилася всім. Заїхала до неї додому після роботи.

– Оксанко, навіщо тобі ці проблеми? Мало хто там кого народив, що ж тепер, життя своє псувати? Думати головою Вірі цій треба було, коли вирішила народжувати. Що вона собі думала?

Тим більше знала, що серце слабе, мало що може з нею статися. Могла б заздалегідь замислитись про подальшу долю хлопчика…

Видали повідомлення і живи спокійно. Не було його і все. Хлопець у дитбудинку приживеться, не він перший, не він останній.

…Увечері Оксана знову взяла телефон чоловіка, поки він був у ванній. Але повідомлення не видалялося. Як зачароване.

– Оксанко, мені сни почали безглузді снитися… Напевно, тому що на ніч їм. Треба перестати…

– А що сниться?

– Знайома одна, все мені якусь дитину простягає, і плаче… Одне й те саме щодня…

– Що за знайома? – Оксана напружилася.

– Та ти її не знаєш… Віра звуть. Колись давно спілкувалися з нею…

– Ага, спілкувалися… Знаю я ваше спілкування… – подумала Оксана й замовкла.

Виходить, покійна Віра почала їм снитися, просить за сина. А ось до чого тут дівчинка, яку вона простягає, незрозуміло…

Ну і ситуація… Оксана не вірила в містику, але тут прямо дива якісь відбуваються… І повідомлення не виходить ніяк видалити. Як це можна пояснити?

– Олексію, а що б ти сказав, якби дізнався б, що у Віри від тебе народилася дитина? – вирішила зізнатися Оксана, дивуючись сама собі.

– Та ну, нісенітниці якісь! Стільки років минуло вже, яка дитина? Я про неї й думати забув. Було й було. Подобалася вона мені зі школи ще, зустрічалися трохи.

Потім, коли я приїжджав у село до батьків, то кілька разів бачився з нею, у гості мене запрошувала. Але я нічого не обіцяв ніколи. Батьки переїхали і більше я там не був. Потім тебе зустрів…

– Не можу я більше приховувати, погано це. Син у тебе є, Іванко. Віри не стало нещодавно, серце було, а хлопчика в дитбудинок віддали вже, мабуть… Сусідка її написала тобі, я прочитала і приховала від тебе, запереживала.

Зайди в повідомлення, прочитай…

Олексій здивовано дивився на дружину. Взяв телефон і прочитав повідомлення.

– Ну і ну… Несподівано все це. Чому Віра нічого не сказала, я б допомагав грошима… Оксано, що робити в такій ситуації?

– Я сама не знаю. По совісті вчинити треба. Їхати й забрати хлопчика. Не місце йому в дитбудинку. Твоя рідна кров, як-не-як. Дитина ні в чому не винна…

Олексій важко зітхнув. Оксана обійняла чоловіка.

– Давай завтра ж і поїдемо…

Приїхавши на місце, вони постукали у вікно до Ольги, яка написала повідомлення. Двері відчинила жінка в халаті.

– Олексію, це ви? Приїхали, значить… Ну, проходьте. Іванко вчить уроки.

Олексій із Оксаною зайшли в хату. В одній кімнаті був слабий чоловік Ольги. В іншій кімнаті гралися діти.

У кутку, за столом, у картатій сорочці та спортивних штанях сидів хлопчик із чорним волоссям, і читав книжку.

– Іванку, вийди, будь ласка, до тебе тут приїхали…

– До мене? Хто? – здивувався хлопчик.

Він не знав чоловіка та жінку, які стояли в дверях.

– Привіт, Іванку. Я твій батько. Я нічого не знав про тебе, тітка Оля знайшла мене й написала… Як ти?

– Тітка Оля до мене добра. Скоро я поїду в дитбудинок, там багато дітей, мені там буде добре. Там багато іграшок. А коли я виросту, то стану футболістом.

Іванко був дуже схожий на свою матір. Те ж саме волосся, очі…

– Іванку, а ти поїдеш до нас? Ми теж маємо багато іграшок, і в тебе є молодший брат, Ігор. Ви подружитеся. Ви будете разом грати у футбол…

– Брат? У мене? – очі хлопчика засяяли.

– А я дружина твого тата, Оксана, і буду рада, якщо ти житимеш у нас…

Іванко знизав плечима і глянув на Ольгу.

– Ой, та що ж ми стоїмо! Ходімо чай пити, у мене цукерки є, зефір. Іванко дуже любить рожевий зефір.

На тісній кухоньці вони сіли пити чай. Іванко тишком-нишком поглядав на батька і мовчки їв зефір, запиваючи теплим чаєм.

– Треба вам сходити документи на Іванка оформити, адже його почали вже готувати до дитбудинку… У сім’ї йому буде набагато краще, аніж там, самі розумієте. Дякую вам, Олексію та Оксано, за добре серце, що не відвернулися від хлопця…

В очах Ольги стояли сльози. Діставши з кишені халата хустку, вона швидко витерла їх.

Залагодивши всі формальності, Іванка відвезли у нове життя. З Ігорем він одразу подружився. Оксана з Олексієм купили Іванкові ліжко, шафу, гарний одяг та свій власний футбольний м’яч.

На тумбочку Іванко поставив рамку з фотографією мами. Якось Оксана почула, як він розмовляв із портретом.

– Матусю, тато і тітка Оксана ставляться до мене добре, а ще в мене є братик, Ігор. Він гарно малює динозаврів. У мене є футбольний м’яч, іноді ми ходимо на майданчик і граємо там із татом та Ігорем.

Ти не хвилюйся, мамо, у мене все є і всі добрі до мене. І ти приходь до мене уві сні частіше, я так сумую…

В Оксани стрепенулося серце. Бідолашний хлопчик, сумує за мамою… Нічого, вони дадуть йому турботу й тепло…

Якось уві сні до неї знову прийшла жінка з чорним волоссям, тільки тепер вона посміхалася, простягаючи Оксані маленьку дівчинку.

– Дякую за все… Це вам…

Оксана простягла руки і взяла дитину. І тут же прокинулася…

…А через дев’ять місяців у Оксани та Олексія народилася донька, Настуня. Брати дуже полюбили сестру, і допомагали мамі доглядати за нею.

Оксана жодного разу не пошкодувала, що зізналася чоловікові про повідомлення, і вони забрали Іванка. Вони вчинили по совісті, так як і має бути…

КІНЕЦЬ.