– Бачу, що заміж скоро вийдеш… Тільки от не принесе тобі твоє заміжжя щастя…

– Як це?!

– Брехню бачу, сварки бачу, розлучення бачу… Не твоя це людина, не твоя… І навіть не думай пробачати його, бо зробиш тільки гірше!

Ніна зіщулилася, немов від холоду. Слова бабусі-віщунки справили на неї враження і веселий настрій відразу зник.

А ще зранку дівчина передчувала, як обиратиме весільну сукню разом із найкращою подругою, як потім вони посидять у їхньому улюбленому кафе, обговорюючи останні новини, як гулятимуть осіннім парком, насолоджуючись останніми, теплими променями осіннього сонця…

…– Аліно, привіт! Ти де? Давай швидше, треба поговорити.

– Я вже підʼїжджаю!

Здавалося, хвилювання подруги передалося й Аліні. Побачивши Ніну, що самотньо стояла на вулиці, Аліна прискорила крок.

Що могло статися? Чому голос Ніни був таким схвильованим? Невже вони з Павлом розлучилися і весілля скасовується?

А може… Ні, цього не може бути… Ні, тільки не це…

Аліна з винуватим виглядом підійшла ближче, й спробувала вловити настрій подруги, проте тут і так було видно, що Ніна чимось стурбована.

– Ніно, що трапилося? Ти ніби побачила привида.

– Гірше… Мені бабуся одна такого наговорила…

– І ти віриш у ці нісенітниці? Їй аби грошей з тебе побільше взяти, от і говорить все, що на думку спаде. Ходімо, треба встигнути вибрати найкращу весільну сукню!

– Стривай, у тому то й річ, що вона нічого не попросила. Вона розповіла мені про моє майбутнє і пішла, наче зникла.

– Сумку перевір роззяво.

Гаманець, паспорт, косметика та ключі від квартири були на місці, а ось душа і серце ні.

Було відчуття, що має статися щось нехороше, що змінить її плани, і розділить її життя на до і після…

…Абияк обравши весільне вбрання, Ніна з небажанням вирушила з подругою в кафе, святкувати цю подію. І навіщо вона тільки пообіцяла їй, що весь сьогоднішній день вони проведуть разом? Ніби після заміжжя вони більше ніколи не зможуть побачитись.

Аліні добре, її ніщо не турбує, он як наминає тістечко, а їй що робити? Невже все те, що пророкувала їй та бабуся, яку вона випадково зустріла на вулиці, правда?

Через кілька днів Ніна трохи заспокоїлася. Настав найщасливіший день, що буває у житті кожної нареченої – день весілля.

Ніна стояла біля дзеркала і не могла приховати хвилювання.

Ось і все, сьогодні вона залишає батьківський дім, тепер вона матиме свій дім, де вони з Павлом будуватимуть своє щасливе майбутнє.

Незабаром за нею приїхав наречений на білому лімузині, і вони разом вирушили в ЗАГС, звідки вже вийшли чоловіком і дружиною.

Модна фотосесія в найкрасивіших місцях міста, шикарний ресторан, все це значно підняло настрій Ніни, і вона навіть на якийсь час забула про свої переживання.

Весілля було в самому розпалі, наречений вийшов кудись, і Ніна, користуючись його відсутністю, вирішила вийти в туалет, щоб підправити свій макіяж.

По звуках, що долинали з однієї з кабінок, було видно, що Ніна тут не одна.

Ніна посміхнулася – скільки нових пар зʼявляються саме на весіллях!

Ось і зараз, у кабінці усамітнилася закохана парочка. Ніна припудрила носик, підфарбувала губи і вже хотіла виходити, як з кабінки туалету, поправляючи сукню, вийшла Аліна.

Вона почервоніла, а її довге волосся трохи розтріпалося і сплуталося.

Побачивши Ніну Аліна застигла. Ніна глянула хто вийшов за нею й очам своїм не повірила…

То був… Павло… Він вийшов ходу застібаючи гудзики сорочки…

Ніна вибігла за двері. Побачене ніяк не вкладалося у її голові.

Її найкраща подруга і новоспечений чоловік – коханці!

Весілля було зіпсоване. Ніна на ходу скинула фату, кудись закинула обручку і вибігла на вулицю.

Люди з нерозумінням дивилися на молоду дівчину, яка крокувала через калюжі у білосніжній весільній сукні.

А Ніна все бігла і бігла, ніби переживала, що її відведуть туди, де її зрадили дві найближчі людини…

…– Дівчино! Ви що робите!

Микола вискочив із машини і взяв Ніну за руку. Ще трохи й було б лихо, слава Богу, встиг зупинити машину.

– Ви що, зовсім, чи що?

Ніна хотіла щось відповісти, але не могла. Вона ніби застигла від усього цього, і тільки сльози бурхливим потоком пішли з її очей.

Микола дивився на дівчину, якій і так швидше за все дісталося, ще й він на неї насварився.

Не знаючи чому, він пригорнув дівчину до себе і ніжно обійняв її. Ніна продовжувала плакати. Поступово плач припинився, і через деякий час вона подивилася Миколі в очі і попросила його:

– Відвези мене, будь ласка, звідси…

І Микола відвіз. Відвіз далеко, до свого рідного села, де не було інтернету, тих зручностей, до яких Ніна звикла, зате був спокій і тиша, яких вона зараз дуже потребувала.

Спочатку Микола навіть не ставив їй запитань, готував їжу, дбав про неї, купив їй новий одяг та взуття. Ніна весь час плакала, їла мало, а батькам дзвонити взагалі відмовлялася.

– Ти що робиш?! Тобі недобре, то ти хочеш, щоб недобре було всім? Ти про свою матір подумала? Нехай тебе наречений зрадив, а матері твоїй як? Її дочку обманули, а сама вона зникла. Більше того, вона навіть не знає, чи жива ти, чи ні.

Аргументи Миколи подіяли на Ніну, і дівчина наважилася зателефонувати батькам. Батьки Ніни примчали того ж дня, хотіли забрати доньку, тільки вона категорично відмовилася.

– Мамо, тату, ви не ображайтесь, але я тут залишусь. Сподіваюся, Микола мене не виставить… Не хочу бачити цих зрадників, не хочу, щоб мене шкодували… Не хочу додому… Поки що точно…

– Аліна з Павлом кудись поїхали, мабуть самим соромно в очі людям дивитись після того, що вони вчудили. От і довіряй після цього подругам… Ну, гаразд, ти в нас дівчина міцна, впораєшся, а вам Миколо окреме спасибі за дочку, якби не ви…

…Та потім трапилася нова несподіванка. Ніна, як виявилося, чекала дитину.

Від пережитого вона заслабла. Микола повіз Ніну у райцентр. Дівчині допомогли, але попередили, що дітей більше може й не бути.

Микола виходив Ніну, як маленьку – готував їсти, виводив на прогулянку в ліс і на річку, і Ніна повільно, але впевнено одужувала.

Сільські дивувалися, звідки Микола привіз цю міську?

А Микола ні на кого не дивився, ніби для нього, окрім Ніни, нікого й не існувало зовсім. А потім Микола заслаб.

Тут уже Ніні довелося виходжувати Миколу.

Кілька днів Ніна не спала навіть ночами, все чергувала біля ліжка Миколи, ніби переживала, що коли вона засне, то станеться непоправне.

А потім від втоми, сидячи на стільці біля його ліжка, вона таки заснула…

…Прокинулася Ніна від того, що відчула, як хтось гладить її по голові.

Піднявши заспане обличчя, Ніна вперше побачила, з якою любов’ю на неї дивиться Микола.

Та й їй самій, якщо чесно він став дуже дорогим.

Другий шлюб для Ніни став щасливим. У їх сім’ї панували порозуміння, любов і повага, які тільки зміцнювалися з роками.

Одне засмучувало Ніну – як вона не намагалася, та не могла завагітніти.

Микола, відчуваючи настрій дружини, дедалі більше замислювався над усиновленням, навіть кілька разів їздив у місто, щоб дізнатися які документи потрібні для цього і потихеньку все збирав.

– Ніно, давай з’їздимо разом, я був там уже кілька разів і мені навіть сподобався один хлопчик, але ми повинні разом вибрати.

Ніна мовчки знизала плечима, якщо усиновлення допоможе їй зберегти сім’ю, чому б і ні? Дітей вона любить. Микола їй допоможе, якщо що.

Так у їхній родині з’явився Олежик, хлопчик, якого вони всиновили.

Ніна думала, що якщо їм вдасться впоратися, то через рік-два можна взяти ще й дівчинку, або навіть двох – вона завжди мріяла про велику родину, хоча сама була єдиною дитиною…

…Ніна сиділа на лавці і чекала Миколу, який пішов з Олежиком по морозиво.

– Привіт, красуне! Бачу, що ти мене послухала, не вибачила зрадника! І ще я бачу, що добру справу ви зробили з чоловіком!

Ніна аж підскочила, почувши знайомий голос. Це була та бабуся, яка кілька років тому передбачила їй швидке розлучення, і все інше.

– Не переживай, все в тебе буде добре, тільки…

– Що?

– Вибачити ти повинна їх. Неспокійно їм на тому світі. Як пробачиш їх, так і дитину народиш. Поспішай…

Бабуся дала Ніні якийсь кулон:

– На носи, і не знімай, поки не народиш.

– А як народжу?

– А як народиш – віддай кулон тому, хто цього потребує.

Бабуся пішла, а Ніна не могла прийти до тями від її слів. Що значить на тому світі? Невже Аліна та Павло… Ні, цього не може бути… Стільки років минуло, вона б почула, та й батьки нічого їй не говорили.

– Миколо, я тут подумала, а давай до батьків заїдемо, раз ми в місті, заразом і Олежика з дідусем і бабусею познайомимо.

– Як скажеш, кохана.

Ніна не могла дочекатися закінчення обіду. Після обіду, коли Микола, батько Ніни й Олежик сіли перед телевізором, а Ніна з матір’ю вийшла на кухню, щоб допомогти їй з миттям посуду, молода жінка несміливо запитала:

– Мамо, я хотіла запитати… Аліна з Павлом… Що з ними? Вони живі?

– Доню, навіщо ворушити минуле? Забудь… Дивись у тебе який чоловік хороший, і хлопчика ви хорошого взяли…

– Мамо, я мушу знати, що з ними?

– Не стало їх… Поїхали на якийсь курорт, пам’ятаєш ти казала, ви з Павлом туди збиралися? Так ось вони після того випадку на весіллі поїхали туди разом, а звідти їх уже привезли…

Кажуть чи то на повітряній кулі літали, чи то зі скелі… Щось там сталося, одним словом.

А тобі навіщо, дочко? Ти чому питаєш?

– Та так просто…

Ніна накинула пальто і вибігла з хати. Сівши в таксі, дівчина поїхала на міський цвинтар.

Біля входу був невеликий квітковий магазинчик. Ніна купила два невеликі букетики, й пішла шукати потрібні їй могилки. Знайшла вона їх напрочуд швидко. Павло та Аліна були поховані поряд. Ніна акуратно поставила у вазони квіти і сіла на лавку.

– Спочивайте з миром, я на вас зла не тримаю… Я пробачила вас, і ви на мене зла не тримайте…

…Минув рік. Ніна стояла біля вікна і чекала заповітних слів:

«Вас виписують!»

Нарешті за нею прийшла медсестра, і весело підморгнувши їй, сказала:

– Ну що, будемо виписувати! Твій уже зачекався!

Ніна вийшла у фойє з рожевим мереживним згортком у руках, у якому мирно сопіла її донечка – Вікторія.

Микола ніжно поцілував дочку й дружину, вручив Ніні букет, і дбайливо взяв дитину.

Олежик крутився поруч, йому теж не терпілося познайомитись із сестричкою. Коли вони сідали в машину, Ніна звернула увагу на сімейну пару, що проходила повз.

– Не вийшло цього разу, вийде наступного.

– Досить! Нам треба розійтися. Знайди собі дружину, яка зможе народити, а від мене немає толку…

– Кохана, не говори так!

– Стривайте! – Ніна швидко вискочила з машини, і вклала в їх руки кулон.

– Візьміть його, і носіть, не знімаючи, поки не народите! Мені він допоміг, це чиста правда!

Ніна кивнула у бік машини, де вже сидів її чоловік, тримаючи на руках найдорожче на світі. Ніна поїхала задоволена тим, що все вийшло.

Вона щаслива жінка, любляча мати й дружина, нехай інші, так само як і вона пізнають щастя материнства, адже головне не створити сім’ю, а зберегти її, підживлюючи її любов’ю, повагою та порозумінням.

Ну, і звичайно, яке ж щастя без дітей? Нехай Бог дасть їх кожному, хто про це мріє…