Часто люди радять йти від чоловіка, який поводиться з тобою погано. І кажуть це так, ніби взагалі жодних проблем немає. Типу, захотіла б – давно пішла б, а раз не йде, отже її все влаштовує. А людині іноді просто потрібна допомога, бо дуже страшно йти без усього в нікуди.

Я виходила заміж дуже рано, мені тоді виповнилось вісімнадцять років, чоловіка дуже любила. Він був старший за мене на шість років і здавався мені дуже дорослим, відповідальним, серйозним. Думала, що буду за ним, як за муром. Усі його вчинки тоді здавалися романтичними та дуже брутальними.

Забороняє гуляти з подругами, ревнує до кожного стовпа, не дозволяє носити спідниці – це все від великого кохання. Тим більше, що моїй мамі він дуже подобався. Вона вважала, що з таким чоловіком з мене вийде “людина”, що мені потрібна міцна рука, яка мене спрямовуватиме.

Майже одразу після весілля я дізналась, що чекаю дитину. Чоловік був задоволений, спочатку ми жили добре. Він дбав, доглядав, говорив ніжності, дуже багато часу ми проводили разом. Поволі він досяг, щоб я забрала документи з університету. За його словами, мені зараз ні до чого зайві навантаження та нерви, моє головне завдання – виносити та народити здорового малюка.

Також непомітно він обмежив коло мого спілкування. Начебто суворо нічого не забороняв, не підіймав голос, але якось обхідними шляхами відвадив мене від усіх подруг. Я сама не помітила, як моє коло спілкування замкнулося на ньому та батьках. З подругами я могла спілкуватись телефоном іноді, але не більше.

Найстрашніше, що всі ці зміни відбувалися настільки непомітно, що мені здавалося все це нормальним і закономірним. Хоча що нормального в тому, що з дому я могла вийти тільки з чоловіком, спілкуватися тільки з ним та батьками, питати у нього, чи можна мені надіти ту, чи іншу річ та випрошувати гроші на особисті потреби. Зараз розумію, що все це були вже не дзвіночки, а справжній сполох, який я примудрилася не почути.

Жили ми у квартирі чоловіка, належала вона його мамі. Вона була постійною гостею у нас, завжди тицяла мене носом у те, що я погано прибираюсь і готую. Казала, що я чоловікові ноги цілувати повинна, що він мене таку узяв заміж, бо жила б і далі у своєму бараку.

Щодо барака – це камінь у город моєї родини. У мене батьки дуже небагаті. Свого часу сильно пили, але останні років сім-вісім кинули цю погану звичку, коли батька мало не посадили. Нині не п’ють, обидва працюють, але живуть дуже скромно. Не в бараку, звісно, але у гуртожитку.

Свекруха не втрачала приводу тикнути мене із цього приводу. Усі огріхи списувала на моє виховання та погану спадковість. Причіплялася до будь-якої дрібниці, а чоловік тільки повторював, що мама хоче, як краще, і я маю бути вдячна їй за науку, якщо мене моя власна мати не навчила нічого.

На останніх місяцях очікування дитини чоловік став на мене підіймати голос, ми лаялися, він навіть замахувався, але не бив мене. Все почалося після виписки з лікарні. Його дратував плач дитини, що я ледве ходжу і не можу багато робити по дому, свою злість він зривав на мені. А потім обіймав, просив вибачення, навіть плакав, говорячи, що він не хотів, але я його довела.

І я насправді почувала себе винною. Адже він так щиро ридав, цілував синці у мене на руках, казав, що шалено любить мене і нашу дочку і не уявляє своє життя без нас.

Моя мама бачила синці у мене, але не ставила запитань, вдаючи, що все гаразд. А якщо я хотіла поговорити про це, вона обривала мене фразою, що не хоче лізти в чуже життя. Якщо отримала, отже заслужила, адже мій чоловік справляв таке гарне враження.

Коли я почала гуляти з дитиною у дворі, у мене з’явилися знайомі матусі. Одна з них була нашою сусідкою знизу, тож уявляла, що у нас вдома відбувається. Ось ці матусі переконували мене, що чоловік у мене тиран та деспот, з ним небезпечно жити, треба терміново тікати від нього.

Я на той час сама вже почала розуміти, що надовго мене не вистачить. Чоловік все частіше розпускав руки, а його мати стала ще більше мене принижувати. А чоловік примовляв, що мама мене вчить і бажає мені добра, просто я тупа та інакше до мене не доходить.

Якось в істериці я сказала чоловікові, що подам на розлучення і піду, якщо він мене хоч пальцем чіпатиме. Це його так насмішило. Він сказав, що я можу валити хоч зараз, а ось дитина залишиться з ним. У мене ж нічого немає, щоб утримувати дитину, ні роботи, ні житла, ні доходу, ще й характеристика сім’ї не позитивна.

Мене це так налякало, що наступні два роки я навіть боялася подумати про розлучення. Тим паче були в нашому житті й гарні моменти, які змушували повірити, що все налагодиться та буде дуже добре.

Коли дочці настала черга йти до садка, з’ясувалося, що я знову чекаю дитину. Я хотіла йти на аборт, але чоловік пригрозив, що викине мене з дому і я ніколи більше не побачу доньку. Скандали вдома стали ще частіше. Сусіди навіть викликали до нас поліцію, але жодних заяв я не писала, бо поліціянт піде, а чоловік лишиться. І що він зі мною потім зробить, одному богу відомо.

Мені всі довкола казали, що треба бігти, бо далі буде тільки гірше. Це поки дитина маленька і чоловік майже не звертає на неї уваги, а коли вона підросте, то і її битиме. Мамочки на майданчику радили думати про дитину.

Я думала, звичайно ж, я думала. Але куди мені в положені, без грошей, без роботи, без житла з дитиною? Подруг, які могли б мені дати притулок, у мене немає. Мама одразу сказала, що не ховатиме мене, чоловік у мене хороший, а я собі щось нафантазувала. Тобто, реальної допомоги у мене не було.

Усі мої дзвінки та листування чоловік відстежував, постійно копався в моєму телефоні та стежив, куди я йду. Він контролював усе. Варіантів все продумати та підготуватись не було. Я їх не бачила. Всюди були поради, але для мене нездійсненні. Тікати одній, покинувши дитину? Я так не могла, тому що ця невідомість була б гірша від побоїв.

Я була на шостому місяці, коли не стало мами. Батько помер два роки до цього. На церемонію прощання приїхала мамина сестра, яку я дуже неясно пам’ятаю, бачила її в дитинстві тільки. Вона допомагала з організацією, ми з нею розмовляли, я і вивалила їй все, що накипіло. Було просто неможливо тримати це все у собі. Така безвихідь була, що якби не було дітей, я б…

Нічого я не чекала, думала, дасть пораду, як і всі, але вона вчинила інакше. Вона забрала мене до себе. Ми з донькою ні речі не збирали, нічого, тільки я захопила документи заздалегідь, сховала. Одягнулися і пішли, а там вже в чому були, в тому й поїхали в інше місто.

Там мені допомогли подати на розлучення, влаштуватися на роботу, дали місце, де ми з донькою могли пожити хоча б спочатку. Потім у мене з’явилась ще одна дочка. Знаю, що чоловік мене шукав, але я зробила все, щоби не знайшов. Тітка мені допомогла. Не порадою, не розумним виглядом, а за руку висмикнула з цього кошмару.

Я вже рік живу у розлученні, зі своїми дітьми. С початком повномасштабного вторгнення переїхала, ще далі від колишнього чоловіка аж до Німеччини. Живеться непросто, але я здобуваю освіту, вивчаю мову. Мені допомагає тітка, поступово все налагодиться. Головне, що мені допомогли звідти вирватись. Іноді потрібні не поради, а реальна допомога. Я її, на щастя, отримала.

КІНЕЦЬ.