Усі в палаті вдавали, що сплять – цю мовчазну молоденьку дівчину привезли після процедур, довго будили, а вона ніяк не могла прокинутися, кричала, кликала маму, звинувачувала когось, гірко плакала.

Зараз вона заспокоїлася, ніби прийшла до тями, але все ще схлипувала.

Дарина не витримала, встала, взула пухнасті капці, підійшла до ліжка дівчини і запитала:

-Давайте я вам води дам?

Не чекаючи відповіді, вона налила в кухоль води, що стояв на тумбочці, і подала дівчині. Та жадібно випила воду і прошепотіла:

-Спасибі.

-Їсти хочеш? А то ж ти обід пропустила. У мене є бутерброд, будеш?

Дівчина слабо посміхнулася і ствердно кивнула головою.

Так і познайомилися. Та Дарина ще не знала, як це знайомство змінить її життя.

Звали дівчину Лілія, була вона на п’ять років молодша за Дарину і так само, як і вона, не могла завагітніти, так що після пари днів лікарняних одкровень вони продовжили спілкуватися і швидко потоваришували.

Поряд з Лілею Дарина почувала себе незручно – у неї був чудовий люблячий чоловік, до того ж цілком забезпечений. Найцікавіша робота в рекламному агентстві, а ще вона вела заняття для дітей з малювання, що майже не приносило грошей, зате радості доставляло навіть більше ніж від основної роботи.

Лілія ж була одружена з ревнивим водієм таксі, який постійно робив їй претензії.

Працювала вона в кав’ярні, при цьому свою роботу дуже не любила. Плюс до всього в неї недавно не стало мами, з якою були дуже складні стосунки. Ліля ходила до психолога, але це їй не надто допомагало. Тому Дарина вирішила взяти над Лілею шефство.

Так вийшло, що одного разу Ліля вкотре подзвонила вся в сльозах після сварки з чоловіком, а Дарині якраз треба було йти на свої уроки малювання, і вона взяла Лілю з собою.

Ліля сіла в куточку і тихенько малювала разом із дітьми. Після занять вона запитала:

-Можна я ходитиму до тебе на заняття? Мені так це допомогло, я зараз така умиротворена!

-Так звичайно! – погодилася Дарина. – Я буду тільки рада.

З того часу Ліля приходила на її заняття – з директоркою школи Дарина домовилася. Поступово вона трохи втягнулася і допомагала Дарині, коли та не встигала підійти до всіх дітей.

Тому, коли у Дарині раптово стало недобре, Ліля сказала, що впорається і закінчить заняття. Дарина викликала швидку, і так знову потрапила до лікарні – на жаль, вагітність зберегти не вдалося. У лікарні вона провела кілька днів і, коли вийшла, директорка школи покликала її на розмову:

-Даринко, ти вибач, але діти хочуть твою Лілю.

-Як це? – не зрозуміла Дарина.

-Їм вона так сподобалася, що вони хочуть, щоб вона була їх вчителькою. Ти вже вибач, сама її привела.

Одразу після цієї розмови Дарина зателефонувала Лілії, але та не взяла слухавку.

-Це якесь непорозуміння, – подумала вона.

Але це було зовсім не непорозуміння. Ліля в результаті все ж таки передзвонила, плакала в слухавку і вибачалася, пояснюючи

Дарині, що це її просто врятує, вона в житті не відчувала себе такою щасливою.

Для Дарини самої ці заняття багато значили, але вона вирішила, що Лілі вони потрібніші, і не стала через це псувати дружбу.

Але тут Ліля сама стала якось віддалятися – з’являлася, тільки коли їй потрібно було позичити грошей, при цьому щоразу суми ставали все більше і більше.

Повертати при цьому борги вона не поспішала.

Коли Дарині зателефонувала її колишня роботодавиця, вона здивувалася, але слухавку взяла – взагалі, вона образилася на неї, все ж таки три роки Дарина вела заняття і приводила нових учнів, а та її звільнила в одну мить.

Виявилося, що Ліля відкрила свою школу малювання, переманивши половину клієнтів із колишньої школи.

-Я їй так довіряла, вона реєстр для мене вела, мала всі контакти – електронні адреси, телефони. Ти уявляєш, мало того, що мою програму забрала, то ще й розіслала всім, що в її школі їм буде особлива знижка і таке інше! Я б до суду на неї подала, але ж у неї така ситуація – здоровʼя, чоловік ревнивий. Шкода дівчини…

Дарина посміхнулася – тепер зрозуміло, навіщо Лілі гроші були потрібні.

-Ти повернешся до нас? Вона ще й двох викладачок до себе переманила…

-Я б із задоволенням, – сказала Дарина. – Але я можу тільки на п’ять місяців.

-Як це на п’ять?

-Ну, потім мені буде не до цього … – багатозначно відповіла вона.

-Та невже? Ти вагітна? Вітаю, Дариночко, це чудово! Я буду рада хоч і на п’ять, і місце тобі після декрету виокремлю, обіцяю!

Так Дарина повернулася до викладання. Через п’ять місяців вона народила доньку. З Лілею вона більше не бачилася і зустріла її випадково аж через десять років.

Вона йшла по вулиці з дочкою, вони вже запізнювалися на день народження до її однокласниці, несли із собою зв’язку повітряних куль.

Назустріч йшла Ліля – Дарина її одразу впізнала. Ліля теж. Вона подивилася на Дарину, а потім на її дочку.

-Привіт, – сказала вона. – Твоя?

-Моя, – усміхнулася Дарина.

Ліля зітхнула.

-А в мене нічого так і не вийшло.

Дарині стало її шкода.

-Як твоя школа?

-Аа, школа. Закрилася. Ти пробач, я тобі там гроші винна, думала, віддам, але так і не вийшло.

-Забудь , – відмахнулася Дарина.

-Може, зустрінемося, побалакаємо? – запитала Ліля.

-Ти вибач, ми поспішаємо, – перевела розмову Дарина.

Ліля розуміюче похитала головою.

-Рада була тебе бачити, – сказала вона. – Донька так на тебе схожа.

-І я тебе, – збрехала Дарина. – Буде час – я тебе наберу.

Лілі вона так і не зателефонувала, хоча кілька разів згадувала її. Було сумно, що все так вийшло і попри все, шкода її…