Ігор Петрович поспішав на дачу. Дружина заслабла і він один старався ходити на їхню невеличку діляночку і саджати город.

Порався він на дачі ретельно, як і в минулі роки. І ходив на дачу майже щодня.

Причиною його завзяття, звичайно, було не тільки те, що на ділянці було багато роботи.

Сусідка Ганнуся, самотня п’ятдесятирічна жінка, миловидна й балакуча, дуже вже приваблювала Ігоря Петровича.

У квартира Ігоря Петровича через слабість дружини було важко знаходитися, як він казав Ганні.

Здоров’я Ніни Сергіївни, його дружини, зробило їхнє життя сумним.

Повітря в кімнаті Ніни було важке. Ігор ледь вмовляв дружину провітрювати квартиру.

Ніна, впиралася – протяг же ж. Постійні розмови про її самопочуття, дуже вже починали втомлювати Ігоря Петровича, сімдесятирічного і ще міцного чоловіка.

Ігор у перші роки, як дружина заслабла намагався підтримувати Ніну, водив її на найкращі процедури, економив на всьому, щоб допомогти їй найкращими засобами.

Але дружина, ніби пішла у себе, не бажаючи говорити ні про що інше, і навіть виходити зайвий раз у двір подихати свіжим повітрям.

Зрештою Ігор Петрович став у теплий період року буквально бігти від дружини на дачу, залишивши догляд за нею дочці, яка жила неподалік.

Ганна часто запитувала про Ніну Сергіївну, підтримувала Ігоря Петровича, щиро співчуючи. Вони зблизилися. Літніми спекотними днями разом пили чай у дачному будиночку у Ганни, а потім і обідати завжди почали разом. Так веселіше.

Ганна розповідала Ігору про свою роботу, про сина, який переїхав у Київ, про подруг, часто посміхалася. Ігор Петрович при ній жвавішав, відволікався від сумних думок. Навіть ніби ставав молодшим.

Якось, коли по обіді вони сиділи в дачному будиночку, Ігор Петрович сказав:

-Дякую тобі, Ганнусю…

-За що? – здивувалася Ганна.

-Промінчик світла ти тепер у моєму житті. Вдома сама знаєш, сумно все в нас. Нікуди я, крім дачі, не ходжу. Нікого не бачу, ні з ким більше не спілкуюсь. Так склалося… А ти…

Він обійняв її зі сльозами на очах.

-Ну, що ви, що ви, Ігоре Петровичу. Ви ж мужній чоловік. Все проходить…

Ігор, підбадьорений словами Ганни, раптом поцілував її і поклав на плече сусідки голову.

-Не сторонися, мене, Ганнусю. Пошкодуй…

Він поцілував її руку. А потім і другу.

Ганна не відійшла від нього. Жаль дійсно було його жінці, і вона розуміла, що він, ще не такий вже й старий чоловік, потребує ласки і розуміння…

А Ігор Петрович уже сам цілував Ганну ніби скинув три десятки років… Все сталося швидко…

Ігор Петрович вийшов від Ганні, ніби наново народжений. А Ганна дивилася на нього з маленького віконця і не знала, що робити…

Їхні ніжні стосунки тривали до кінця дачного сезону.

Ігор Петрович приносив Ганні цукерки, дедалі рідше говорив про дружину.

Про свою Ніну він також дбав. Відвідував її у відділенні, розмовляв із лікарями, приносив тортики. Але її дні були лічені…

Осінь стала для Ігоря Петровича нестерпною. Він не ходив на дачу, не бачився з Ганною… Останній місяць Ігор щодня сидів біля ліжка, тримаючи дружину за руку.

Ніна пішла першого дня зими.

У помешканні стало порожньо, холодно. Ігор провітрював кімнати, і не міг ніяк провітрити запахи. Він часто дзвонив дочці, кликав її до себе на чай, але Оля приходила рідко – було багато роботи, і діти займали її вільний час.

Ігор Петрович розумів, що тепер він став зовсім самотнім. Але думки про майбутню весну і зустрічі з Ганною зігрівали його.

Він робив вранці зарядку, намагаючись тримати себе у формі, а з настанням перших теплих квітневих днів навіть почав робити невеликі пробіжки в парку.

Зрештою, наприкінці квітня Ігор Петрович почав ходити на дачу. Перші дачники вже поралися на подвірʼях, хтось почав копати грядки в парниках.

Ігор Петрович з нетерпінням чекав Ганну. І ось одного разу він побачив її. Все та ж усмішка на милому обличчі, струнка фігура, яскрава хусточка на голові.

-З весною, Ганнусю, – майже прокричав Ігор Петрович.

-Чула, що вашої дружини не стало, співчуваю… – зупинила його Ганна.

-Так, на початку зими ще. Як ти? Все гарнішаєш, – Ігор Петрович підійшов ближче і хотів обійняти жінку.

Але Ганна відсторонилася.

-Ігоре Петровичу, я заміж вийшла, так що…

Ігор застиг від здивування. Всі його райдужні мрії на продовження дачного роману зникли.

-Заміж? Це добре. Але коли ти встигла? – запитав він.

-Та ось встигла. Перед Новим роком, – відповіла Ганна. – Сподіваюся, ви на мене не образитеся?

Вона посміхнулася і почала полоти першу траву на клумбі.

-Стривай, стривай… Звичайно, ні. Але я думав, що ми… Як би це…

-Нічого з нами б не трапилося, – різко відповіла Ганна. – Мені потрібний чоловік, сім’я. Друг і помічник. Ви навіть мій номер телефону не попросили тоді восени.

Та річ і не в цьому навіть. Занадто велика різниця у віці, Ігоре… Не пара ми. І чекати поки не стане вашої дружини… Було б не добре, мʼяко кажучі. Ховатися? Не молоді ми вже. Отже, вибачайте.

-Та що ти, Ганнусю… За що? Це ти мене вибач, старого. Розмріявся, як хлопчик, а тобі ще жити і жити!

Ігор зігнувся, відвернувся і рушив до своєї дачі. А потім озирнувся:

-То де ж твій чоловік? Чи все вигадала? – з надією запитав він.

-У відрядженні. Приїде незабаром.

Ігор Петрович пішов додому. Повернувшись у квартиру, він сів на кухні за стіл і сказав:

-Ну от і все. І я став старим і нікому не потрібним. Нерозумний і наївний дід…

Ігор Петрович передумав робити ремонт у квартирі, хоча майже домовився з майстром.

Він перестав робити зарядку і бігати в парку. На дачу тепер ходив рідко, кілька разів бачив там нового чоловіка Ганнусі.

Високий мужик ходив по доріжках між квітами і посвистував, а з будиночка Ганнусі часто чувся її сміх.

Дачу Ігор Петрович продав, не в змозі дивитися на Ганнусине кохання. Та й до праці він особливого бажання не відчував, кажучи доньці:

-Вам дача не потрібна, а мені на одного навіщо стільки? Я собі й на ринку кіло картоплі куплю. Скільки мені її треба.

Буквально через пару років Ігор Петрович став зовсім старим. Він прогулявався неквапливою ходою алеями парку. Весною він зазвичай сидів на лавочках, гріючись на сонечку і згадував молодість, ще здорову і веселу дружину, і останню свою любов – Ганнусю…

А сусіди, дивлячись на Ігоря Петровича, казали:

-Як швидко здав старий після того, як не стало дружини… А був ще хоч куди – міцний мужичок. Так… Недаремно кажуть – дві половинки…

Ігор Петрович поспішав на дачу. Дружина заслабла і він один старався ходити на їхню невеличку діляночку і саджати город.

Порався він на дачі ретельно, як і в минулі роки. І ходив на дачу майже щодня.

Причиною його завзяття, звичайно, було не тільки те, що на ділянці було багато роботи.

Сусідка Ганнуся, самотня п’ятдесятирічна жінка, миловидна й балакуча, дуже вже приваблювала Ігоря Петровича.

У квартира Ігоря Петровича через слабість дружини було важко знаходитися, як він казав Ганні.

Здоров’я Ніни Сергіївни, його дружини, зробило їхнє життя сумним.

Повітря в кімнаті Ніни було важке. Ігор ледь вмовляв дружину провітрювати квартиру.

Ніна, впиралася – протяг же ж. Постійні розмови про її самопочуття, дуже вже починали втомлювати Ігоря Петровича, сімдесятирічного і ще міцного чоловіка.

Ігор у перші роки, як дружина заслабла намагався підтримувати Ніну, водив її на найкращі процедури, економив на всьому, щоб допомогти їй найкращими засобами.

Але дружина, ніби пішла у себе, не бажаючи говорити ні про що інше, і навіть виходити зайвий раз у двір подихати свіжим повітрям.

Зрештою Ігор Петрович став у теплий період року буквально бігти від дружини на дачу, залишивши догляд за нею дочці, яка жила неподалік.

Ганна часто запитувала про Ніну Сергіївну, підтримувала Ігоря Петровича, щиро співчуваючи. Вони зблизилися. Літніми спекотними днями разом пили чай у дачному будиночку у Ганни, а потім і обідати завжди почали разом. Так веселіше.

Ганна розповідала Ігору про свою роботу, про сина, який переїхав у Київ, про подруг, часто посміхалася. Ігор Петрович при ній жвавішав, відволікався від сумних думок. Навіть ніби ставав молодшим.

Якось, коли по обіді вони сиділи в дачному будиночку, Ігор Петрович сказав:

-Дякую тобі, Ганнусю…

-За що? – здивувалася Ганна.

-Промінчик світла ти тепер у моєму житті. Вдома сама знаєш, сумно все в нас. Нікуди я, крім дачі, не ходжу. Нікого не бачу, ні з ким більше не спілкуюсь. Так склалося… А ти…

Він обійняв її зі сльозами на очах.

-Ну, що ви, що ви, Ігоре Петровичу. Ви ж мужній чоловік. Все проходить…

Ігор, підбадьорений словами Ганни, раптом поцілував її і поклав на плече сусідки голову.

-Не сторонися, мене, Ганнусю. Пошкодуй…

Він поцілував її руку. А потім і другу.

Ганна не відійшла від нього. Жаль дійсно було його жінці, і вона розуміла, що він, ще не такий вже й старий чоловік, потребує ласки і розуміння…

А Ігор Петрович уже сам цілував Ганну ніби скинув три десятки років… Все сталося швидко…

Ігор Петрович вийшов від Ганні, ніби наново народжений. А Ганна дивилася на нього з маленького віконця і не знала, що робити…

Їхні ніжні стосунки тривали до кінця дачного сезону.

Ігор Петрович приносив Ганні цукерки, дедалі рідше говорив про дружину.

Про свою Ніну він також дбав. Відвідував її у відділенні, розмовляв із лікарями, приносив тортики. Але її дні були лічені…

Осінь стала для Ігоря Петровича нестерпною. Він не ходив на дачу, не бачився з Ганною… Останній місяць Ігор щодня сидів біля ліжка, тримаючи дружину за руку.

Ніна пішла першого дня зими.

У помешканні стало порожньо, холодно. Ігор провітрював кімнати, і не міг ніяк провітрити запахи. Він часто дзвонив дочці, кликав її до себе на чай, але Оля приходила рідко – було багато роботи, і діти займали її вільний час.

Ігор Петрович розумів, що тепер він став зовсім самотнім. Але думки про майбутню весну і зустрічі з Ганною зігрівали його.

Він робив вранці зарядку, намагаючись тримати себе у формі, а з настанням перших теплих квітневих днів навіть почав робити невеликі пробіжки в парку.

Зрештою, наприкінці квітня Ігор Петрович почав ходити на дачу. Перші дачники вже поралися на подвірʼях, хтось почав копати грядки в парниках.

Ігор Петрович з нетерпінням чекав Ганну. І ось одного разу він побачив її. Все та ж усмішка на милому обличчі, струнка фігура, яскрава хусточка на голові.

-З весною, Ганнусю, – майже прокричав Ігор Петрович.

-Чула, що вашої дружини не стало, співчуваю… – зупинила його Ганна.

-Так, на початку зими ще. Як ти? Все гарнішаєш, – Ігор Петрович підійшов ближче і хотів обійняти жінку.

Але Ганна відсторонилася.

-Ігоре Петровичу, я заміж вийшла, так що…

Ігор застиг від здивування. Всі його райдужні мрії на продовження дачного роману зникли.

-Заміж? Це добре. Але коли ти встигла? – запитав він.

-Та ось встигла. Перед Новим роком, – відповіла Ганна. – Сподіваюся, ви на мене не образитеся?

Вона посміхнулася і почала полоти першу траву на клумбі.

-Стривай, стривай… Звичайно, ні. Але я думав, що ми… Як би це…

-Нічого з нами б не трапилося, – різко відповіла Ганна. – Мені потрібний чоловік, сім’я. Друг і помічник. Ви навіть мій номер телефону не попросили тоді восени.

Та річ і не в цьому навіть. Занадто велика різниця у віці, Ігоре… Не пара ми. І чекати поки не стане вашої дружини… Було б не добре, мʼяко кажучи. Ховатися? Не молоді ми вже. Отже, вибачайте.

-Та що ти, Ганнусю… За що? Це ти мене вибач, старого. Розмріявся, як хлопчик, а тобі ще жити і жити!

Ігор зігнувся, відвернувся і рушив до своєї дачі. А потім озирнувся:

-То де ж твій чоловік? Чи все вигадала? – з надією запитав він.

-У відрядженні. Приїде незабаром.

Ігор Петрович пішов додому. Повернувшись у квартиру, він сів на кухні за стіл і сказав:

-Ну от і все. І я став старим і нікому не потрібним. Нерозумний і наївний дід…

Ігор Петрович передумав робити ремонт у квартирі, хоча майже домовився з майстром.

Він перестав робити зарядку і бігати в парку. На дачу тепер ходив рідко, кілька разів бачив там нового чоловіка Ганнусі.

Високий мужик ходив по доріжках між квітами і посвистував, а з будиночка Ганнусі часто чувся її сміх.

Дачу Ігор Петрович продав, не в змозі дивитися на Ганнусине кохання. Та й до праці він особливого бажання не відчував, кажучи доньці:

-Вам дача не потрібна, а мені на одного навіщо стільки? Я собі й на ринку кіло картоплі куплю. Скільки мені її треба.

Буквально через пару років Ігор Петрович став зовсім старим. Він прогулявався неквапливою ходою алеями парку. Весною він зазвичай сидів на лавочках, гріючись на сонечку і згадував молодість, ще здорову і веселу дружину, і останню свою любов – Ганнусю…

А сусіди, дивлячись на Ігоря Петровича, казали:

-Як швидко здав старий після того, як не стало дружини… А був ще хоч куди – міцний мужичок. Так… Недаремно кажуть – дві половинки…