-Діма, це ти? Ти чому тут сидиш? – Зіна витерла піт з чола, вона побачила, що на ґанку хтось сидить, вийшла, а там… син Дмитро. – Ти що, синку? Чому до хати не йдеш?

Дмитро сидів на підлозі, притулившись до стіни, поклавши голову на зігнуті коліна він у дитинстві так само сидів, якщо щось сталося.

-Синку… що сталося? – занепокоїлася Зіна.

-Нічого, мамо… іди в будинок, я посиджу трохи і зайду.

Зіна нічого не розуміючи пішла в будинок, на душі було неспокійно, від передчуття чогось поганого.

– Мамо, ти чого? – Таня, молодша донька, приїхала в гості, зараз дбайливо дивилася на маму, – що сталося мама?

-Там Діма .. сидить, Таня… На ґанку …

-Не зрозуміла, а Олена з дітьми де?

-Не знаю, мовчить, сказав посиджу.

Таня подивилася на матір і пішла на ґанок, почулися голоси. Зіна стала прислухатися.

Повернулася Таня сіла поряд із матір’ю, помовчали.

-Він від Олени пішов, мамо …

-Ооох, – вигукнула Зіна, – Як пішов…

Тетяна знизала плечима.

-Пішов, мамо, совісті не вистачило в очі сказати, він лист їй написав і сусідську дівчинку попросив віднести уявляєш…

-А як же діти, Таня?

-Що ти в мене питаєш? Це його діти, його життя. Я додому поїду, мамо, ти вибач, я поки що не можу з ним в одному будинку перебувати.

-Синку, синку, що ж ти наробив?

-Мамо, а то ти не бачила, так? Ти не бачила?

-Що не бачила, Таня?

-Та я в місті і то знаю, а ти не знаєш? На базар прийшла, наших сільських зустріла, всі тільки й розмовляють, що Дмитро до Людки ходить, по три дні у неї живе, а ти прикриваєш, мамо.

– Таня! Таня! Та я нічого не знала!

-Мамо! Не обманюй мене.

-Ну він приїжджав, казав що у справах, їв і їхав, не їдь, Таня.

Надвечір вийшов Дмитро, мовчки поїв, ліг спати. Таня, яка нікуди не поїхала на прохання матері, весь вечір намагалася додзвонитися до Оленки.

– Ну що, Тань?

– Недоступна.

Вранці Тетяна сіла в машину, і поїхала додому вони жили в одному місті, дівчина попрямувала до будинку, де жили брат із сім’єю.

Двері відчинила заплакана Оленка.

-Де діти, Олено?

-У школі, – Олена була вся заплакана, Таня не знала як розпочати розмову.

– Я нічого і не підозрювала, Таня, – почала перша Олена, – хоча знаєш … була якась нервозність, але я гнала від себе ці думки.

Все було добре. Останнім часом він часто в село їздив, об’єкт там узяли, він так сказав, що начебто взялися контору переробляти, багато роботи, говорив що приходить до матері і спати валиться.

Якось не могла додзвонитися ввечері, у Марійка трохи занедужала. Зателефонувала на домашній вашій мамі. Вона сказала що він дуже втомився, спить … йому рано вставати … Я не знаю як мені жити, Таня?

Я розумію що я не перша, але … Ми ж не посварилися жодного разу, ми ж …

– Так знаю, Олено, ви для всіх були прикладом, я сама завжди розчулювалася вашим відносинам.

-Може я його чимось образила, Таню? Може мені з ним поговорити? Так! Ти можеш відвезти мене до нього? Ти ж знаєш, де він? Знаєш? Таня, ну не мовчи! З ним щось сталося, я знаю. Це не він… Він не може…

-Може, Оленко … може …

Оленка знову заплакала.

Таня обійняла невістку, поплескуючи її по спинці, як маленьку, тихенько заколисуючи.

-Поплач, поплач, дитинко, поплач.

Дмитро тим часом прийшов до будинку тієї самої Люди.

-Діма, – вона повисла на шиї у чоловіка, – що так довго? Ммммм, я скучила.

Він відчепив її руки, глянув у вічі.

-Я до тебе, я пішов від Олени, пішов …

-Ну не хвилюйся не переживай, любий нам же так добре разом, ти молодець, що насмілився, все у нас тепер буде добре! Михайлик, Михайлик дивись хто прийшов!

З будинку вийшов хлопчик, приблизно одного віку з Іваном, зі старшим сином Дмитра та Олени.

-Дядьку Дмитро, привіт, – сказав і пішов назад.

-Синочок. Ти не зрозумів, дядько Дмитро тепер житиме з нами!

-Ура, – невесело сказав хлопчик і подивився на матір, – я радий, що ти тепер житимеш з нами.

-Ах ти мій малюк, – заспівала Людмила – ти ж знаєш як хлопчику потрібен батько, потрібне чоловіче виховання. Ах, Діма, от заживемо так, заживемо…

І Людмила тісно притиснувшись до Дмитра, весело щебечачи, повела його в будинок.

А тим часом Олена, намагалася, взяти себе в руки.

У листі, який їй написав Дмитро, чомусь не смс, а саме паперовий лист, він вибачався, говорив що не покине дітей, допомагатиме.

Олена здригалася від кожного дзвінка, їй здавалося що це безглуздий розіграш зараз відчиняться двері і увійде Дмитро, її Діма обійме і скаже, що все добре.

Марійка пішла в перший клас, потрібно було забирати дівчинку зі школи і сидіти з нею кілька годин, доки Іван прибіжить зі школи, Олені довелося написати заяву, що хлопчик може самостійно діставатися до дому.

Таня запропонувала попросити свою маму доглядати за Марійку. Олена сумнівалася, але виходу немає.

Таня зателефонувала матері, пояснила ситуацію, до міста їхати п’ятнадцять хвилин… Але мама Тані та Діми… відмовила.

-Вибач, Таня, вони начебто розійшлися, він живе з іншою жінкою, а я така їздитиму допомагати його колишній дружині, це недобре, доню.

-Мамо… Ти що? Ти серйозно зараз?

-Так. Він і так, все їй залишив.

– Дозволь запитати, що він їй залишив, мамо? Це квартира її бабусі, чи ти забула? Твій синочок і пальчиком не поворушив, жив на всьому готовому, негідник… Ти не колишній дружині, а його дітям допомогла б…

-Ні Таня, не сперечайся …

-Ну добре, мамо, подивимося ще, як до Оленки побіжиш, не чекала від тебе подібного.

Дівчата знайшли вихід.

Таня почала зустрічатися з хлопцем, його бабуся жила в сусідньому будинку від Олени, ось вона і стала нянькою для дітлахів.

Олена їй пропонувала платити невеликі грошики, але бабуся не брала, відмахувалася, казала, що їй за радість спілкування з кимось.

Дітям і онукам завжди ніколи, а тут живе спілкування та й Таня, дівчина онука Романа, дуже вже подобається Валентині Миколаївні.

Так Олена отримала допомогу зовсім від чужих людей. Мама її жила далеко, з вітчимом. Жила Олена з дванадцяти років із бабусею, потім бабусі не стало.

Оленка відчувала себе самотньою, у батька теж була своя сім’я, він хоч і кликав її до себе, але Олена чудово розуміла, у батька своя сім’я, навіщо вона поїде кудись зі своєї квартири, з двома дітьми, по суті до чужих людей.

Вона змогла взяти себе в руки, розмовляла з собою, підбадьорювала.

-Давай, дівчинко – шепотіла собі Олена, – ти не одна в тебе є діти, є Таня, є Валентина Миколаївна, мама з татом … Тримайся.

Звичайно їй було важко, ох як важко, і не треба говорити, що багато хто через це проходить. Багато хто, але кожен переживає по-різному. Тим більше не було жодних передумов, просто раз і все… Ніби й не було сім’ї.

Їй було важко, ох як важко та прикро. Олена не знає що робити, як поводитися? Знає одне, прийде, вона вибачить. Так-так вибачить. І намагатиметься все забути як поганий сон.

Але він не приходить зовсім.

Місяць, два, три, півроку…

Олена знає що Таня їздить до матері, звичайно це ж її мама, саме Олена сказала Тані помиритися з мамою. Вона щоразу чекає що Таня щось скаже про Дмитра, але Таня мовчить, і Олена не знаходить собі місця.

Як він там? Хто його годує смачними млинцями?

Олена плаче тихенько ночами в холодному ліжку, їй погано, а вдень вона працює багато, багато, багато.

-Ти б поберегла себе, – каже їй Таня, – а то не витримаєш, а дітей куди?

Думаєш Дмитро забере? Так йому Люда не дасть… Це вона, йому з дітьми бачитися не дає, каже в тебе і тут син, а треба буде, то ще й доньку народжу тобі.

Вперше Таня заговорила про Дмитра, а Олена раптом зрозуміла, що їй байдуже, вона ніби прокинулася від важкого сну.

Таня була не права, через наполеглеву працю, Олену помітили, і підвищили на посаді, зарплата звичайно теж збільшилася в рази.

Стала Олена впевненішою, чи що.

А якось прийшов Дмитро довго, м’явся. Іван сидів опустивши голову і не підійшов до батька, Марійка заплакала і обняла Дмитра. Руки та губи у того тремтіли.

-Марійка, донечко …Іван … синочок вибачте …

Дмитро стояв навколішки, на підлозі, обіймаючи Марійку.

Іван довго тримався, потім теж підійшов до батька і обійняв, заплакав, як маленький.

Та він і маленький десять років.

Чого варто було Олені не заплакати? Але вона стрималася.

Задзвонив телефон. Дмитро скинув, Олена, що стояла у дверях, встигла побачити що, дзвонила Кохана, усміхнулася, потім почав дзвонити абонент Син.

-Діти, татові треба йти

Марійка вчепилася в шию батька і не відпускала, плакала так, що якби у каменя було серце, воно б розтануло.

Іван, шморгаючи носом відійшов від батька, і забрав сестричку.

Увечері він зателефонував було чути, що на вулиці, про щось говорили. Олена зрозуміла, що нічого не відчуває. Вона точно не пам’ятає про що вони говорили, щось про те, що він йде по вулиці і йому погано.

Вона прийшла тижнів за два.

Фарбована блондинка з чорними бровами, на зріст нижче Олени, стислі тонкі губи, очі бляклі.

Олена сідала в машину, коли вона смикнула її за рукав, Олена одразу зрозуміла хто це, але виду не подала.

-Він мій зрозуміла. Він любить мене, у нас сім’я.

-Ви про кого, дамочка? – Усміхаючись питає Олена.

-Ти сама знаєш, відстань від Діми зрозуміла.

-А що ви мені зробите якщо не відстану – простягла задумливо.

-Ти, ти, у мене дитина, ясно!

-І що? Це твоя дитина, а у нас із Дмитрос двоє. Ну загуляв чоловік, з ким не буває, скоро повернеться в сім’ю, житимемо як раніше. Жаль мені тебе, так і бігатимеш за чужими чоловіками.

Сказала це все Олена, закрила двері і поїхала.

Вже вдома, у ванній розплакалася, потім легше стало.

Дмитро почав частіше приходити до дітей. Людмила дзвонила йому, контролювала, мабуть стежила, бо прибігла до них і дзвонила в двері, сусідка сказала.

Олена в цей час у салон їздила, Дмитро з дітьми гуляв.

-Хто це до вас так дзвонив у двері, Олено? -питала сусідка.

-Аааа, це дружина нова Дмитра, любить його, – зітхає Олена – ревнує, ось і прибігла, думала я з ним, а він до дітей їздить.

Сусідка мало не підскочила від радості, це треба ж, тут на цілий місяць пліток вистачить.

Олена ставала все впевненішою в собі.

Наталя Миколаївна займалася з дітьми вона колишня вчителька, Олена вмовила її брати хоч трохи грошей.

Таня раділа змінам, що відбувалися з колишньою невісткою.

-До матері пішов, – одного разу сказала вона не називаючи імені, хоча і так було зрозуміло.

Олена тільки знизала плечима.

-Не вибачеш?

-Ні – Похитала головою Олена.

Якось прийшов на роботу, зустріти. Олена виходила з новою співробітницею, Ольгою.

Взяла квіти, подякувала і сіла в машину і поїхала. Вона знала, що Людмила знову забрала його, про це сказала Таня.

-Олено, а хто це? – Запитала на другий день Ольга.

-Чоловік… колишній, хочеш познайомлю?

-Ні, я просто запитала.

Подзвонила сама. Зрадів, побалакали ні про що, попросила до Івана на збори сходити, а вона до Марійки піде. Зрадів.

Знову пішов до матері.

Потім приїхав. Довго про щось говорив.

-Добре Дмитро, поговорили і вистачить. Я спеціально, щоб цю твою позлити, щоб вона зрозуміла як це важко, коли людина, яку ти любиш більше за життя зраджує тебе.

Хоча навряд чи вона тебе кохає так, як я кохала.

-Кохала? – повторив він.

-Так, Діма кохала, все пройшло вже.

Діма пішов, він усе зрозумів.

Від Людмили теж пішов, поїхав кудись, там одружився через рік. Дітям допомагає, завжди на зв’язку. Таня другу дружину хвалить, їздила до них, гарна каже.

Оленка як?

Та як.. живе.

Все добре у неї, є кохана людина, з’явилася через деякий час. Заміж не виходить. Каже була вже… Каже, що довіряти комусь і безмежно любити дуже важко.

Свекруха вимолила прощення, Олена вибачила, все-таки бабуся дітям, ділити їм нічого. Вибачила звичайно. В гості їздять…

Олена всіх вибачила та живе щаслива!