Олена Володимирівна машинально хитала ногою, бездумно дивлячись на екран ноутбука. Думки її тинялися навколо вселенської несправедливості, бо якось інакше назвати те, що вона у свої тридцять дев’ять років ще незаміжня, Олена Володимирівна не могла.

Адже все при ній, все! У деяких місцях навіть із надлишком, але багато – не мало. Та й часи нині такі, що зайва вага – це не проблема, а інвестиція.

На роботі всі колеги чоловічої статі або безнадійно одружені, або не представляють для Олени Володимирівни найменшого інтересу.

Спроби познайомитися на вулиці теж успіхом не увінчалися, боязкі нині мужики пішов, боязкі. Тільки до нього підійди з грайливим настроєм, як він уже червоніє, потіє і щось бубонити про поліцію.

Олена Володимирівна вирішила, що настав час спробувати знайомитися через інтернет. Цей спосіб їй здавався сумнівним, але дуже хотілося сходити заміж, а інших можливостей для себе вона не бачила.

Ось і сиділа зараз Олена Володимирівна перед ноутбуком і набиралася рішучості перед заходом на сайт знайомств. Теоретично вона уявляла, як усе буде, але Олена Володимирівна була досвідченою жінкою, тому усвідомлювала те, що теорія дуже часто не має нічого спільного з практикою.

На сайті вона зареєструвалась і тепер чекала, коли принц на білому коні сам знайде свою принцесу і напише їй. Вже тоді Олена Володимирівна візьме його в обіг, та й конику робота знайдеться, у господарської жінки нічого заздалегідь не пропаде.

Раптом ноутбук цвіркнув і відобразив, що Олена Володимирівна стала щасливою володаркою цілого одного повідомлення. Усередині жінки піднялася якась гаряча хвиля: чи то печія, чи то інтерес, так одразу й не розберешся.

Вона тремтячою рукою все-таки змогла навести мишку на піктограму повідомлення та відкрила його. “Привіт як справи”, – прочитала Олена Володимирівна.

Вона вже була розчарована в авторі такого послання, як одразу прийшло таке. “Ви чудово красиві”

Прочитавши друге повідомлення Олена Володимирівна зашарілася від збентеження, а акції автора повідомлення поповзли вгору. Олена Володимирівна призначила цього велемовного незнайомця на посаду принца і рвонула у штурмовий флірт.

П’ять хвилин поспілкувавшись ні про що, Олена Володимирівна вирішила з’ясувати, як виглядає її майже коханий. На аватарці у нього було кумедне кошеня, що не говорило про співрозмовника Олени Володимирівни нічого, а знати, як виглядає майбутній батько її дітей дуже хотілося.

Своєї фотографії у співрозмовника не знайшлося, тож Олені Володимирівні довелося задовольнятися описом. А цей опис був дуже їй до смаку.

Вчитуючись у повідомлення, Олена Володимирівна вже бачила перед собою високого брутального спортсмена з копицею смоляних кучерів та пронизливими зеленими очима. Можливо, у кучерях є срібні нитки, все-таки без п’яти хвилин чоловікові Олени Володимирівни вже сорок п’ять років.

– Ох, він ще й грає на фортепіано! Яка краса!

Але тут же, мов холодний душ, надійшло ще одне повідомлення. У ньому співрозмовник цікавився вже зовнішністю самої Олени Володимирівни.

А ось це вже було небезпечно. Собі на аватарку Олена Володимирівна поставила власну фотографію, але загвоздка полягала в тому, що на тій чудовій фотографії Олені Володимирівні було дев’ятнадцять років, та й то була видна лише половина обличчя та густе каштанове волосся.

Чи треба говорити, що за двадцять років і обличчя, і волосся і вся постать цілком зазнали значних змін? Звісно, ​​Олена Володимирівна і зараз чудово виглядала, але юність є юністю.

Олена Володимирівна судомно міркувала, що відповісти своєму принцу. Потім глибоко вдихнула, рішуче видихнула і підсунула ноутбук.

– Повинна бути в жінці якась загадка, – вирішила вона для себе і стала відчайдушно брехати.

Хоча ні, не брехати, це дуже грубо звучить. Олена Володимирівна стала талановито недоговорювати, що, на її думку, жінці було дозволено.

Зріст? Ну, хай буде метр сімдесят. І що, що в неї насправді метр шістдесят? Вона ж може надіти підбори, платформи та хоч ходулі.

Фігура? Соковита, як персик! Так, подекуди м’яка, а ще подекуди пухнаста. Ну, ось такий персик шістдесятого розміру, законом не заборонено! Хоча про розмір поки що можна і не писати.

На фотографії, звичайно ж, її обличчя, а про те, що в оригінала фотографії за двадцять років це обличчя трішки змінилося і збільшилося, це нічого.

Чим захоплюється? Кулінарією, звичайно ж. Спробуйте наїсти шістдесятий розмір, не вміючи готувати! Олена Володимирівна не така багата, щоб так щільно їсти в ресторанах.

Що Олена Володимирівна збирається робити увечері? Серіальчик подивиться, картоплі з котлетками та салатиком поїсть та спати ляже. Точніше, ні. Вона читатиме Жадана, питиме чай з бергамотом і розмірковуватиме про… Стоп! А про що взагалі було питання?

О! Так її кличцть на побачення! Побачення? Увечері? В парку? В листопаді? Звісно, ​​вона прийде!

“Я чекатиму тебе з квітами на алеї”, – написав зеленоокий принц, змусивши серце Олени Володимирівни битися частіше.

Вона закрила ноутбук і з блаженною усмішкою дивилася кудись у стіну. Мабуть, саме туди транслювалися фантазії майбутнього побачення та наступного весілля.

– Та що це я сиджу? Часу залишилося всього нічого! – раптом підстрибнула Олена Володимирівна, після чого схопилася, впустивши стілець, і помчала наводити красу.

До призначеного часу Олена Володимирівна при повному параді йшла до парку. Вона була на підборах, щоправда, навіть на них не дотягувала до позначеного нею самого зросту. Натомість їй вдалося втиснутися в пальто персикового кольору, хоча для цього й довелося одягнути корсет, тож дихала Олена Володимирівна дуже обережно і через раз.

Ось і алея залишилося знайти свого принца Ігоря. Олена Володимирівна шукала поглядом високого плечистого чоловіка зі смоляними кучерями та букетом квітів, але щось крім непоказного мужика з трьома гвоздичками нікого на алеї не бачила.

Чоловік якось уважно розглядав Олену Володимирівну, чим сильно її дратував. І тут її мозок пронизав здогад. Олена Володимирівна повільно розвернулась через плече і примруживши ліве око почала розглядати чоловіка, що помітно знітився від такої уваги.

– Ігор? – запитала Олена Володимирівна, всією душею бажаючи почути негативну відповідь.

– Т-так, а ви Олена? – розбив чоловік усі надії Олени Володимирівни.

Олена Володимирівна розглядала Ігора як ворога народу. Він не підходив під опис! Де кучері? Ті смоляні кучері, які Олена Володимирівна вже подумки полюбила всім серцем!

Якщо кучері колись і були, то тепер про них нагадував лише легкий кучерявий пушок по краях великої лисини.

А зріст? Куди поділося богатирський зріст в метр вісімдесят? Чоловік був одного зросту з Оленою Володимирівною, а вона навіть на підборах не дотягувала до метра сімдесяти. Обранець так поспішав на побачення, що стоптався дорогою?

Колір очей за товстими окулярами побачити було неможливо, вони могли бути і зеленими, але який від цього толк, якщо все інше опису не відповідає?

– І яким же це ви займаєтеся спортом? – не стримуючи єхидства, запитала Олена Володимирівна.

– Настільний теніс! Я знаєте який стрибучий! – випнув невиразну завширшки грудну клітку Ігор.

Олена Володимирівна закотила очі та зітхнула. А чоловік все ще в якомусь приголомшенні розглядав її, притискаючи до грудей три похмурі гвоздики.

– Ось не треба на мене так зітхати! Я теж очікував побачити тут нiмфу, а не ось це все, – розлютився Ігор, обводячи рукою Олену Володимирівну однією рукою, а другою поправляючи окуляри, які сповзали з носа.

– Ось це все, значить? – свистячим пошепки вимовила Олена Володимирівна, після чого вирвала квіти з рук чоловіка і почала обходжувати цим скромним букетом по голові та руках Ігоря, якими він цю саму голову постарався прикрити.

Кинувши залишки квітів у урну, що стояла поруч, Олена Володимирівна гордо розгорнулася і пішла на вихід з парку.

– Ось шахрай, а! Спортсмен він, брюнет він! Тьху, ошуканець! І як таких земля тільки носить, – бурчала вона собі під ніс.

На алеї Ігор, виколупуючи з вух пелюстки гвоздики, теж бурчав, і теж на тему ошуканців. Персик вона! Яка обурлива брехня! Як людям тільки не соромно так зухвало брехати!

КІНЕЦЬ.