Якось так вийшло в моєму житті, що чимало років я вже живу за кордоном.

Тут маю доброго чоловіка, двійко діток. Адам добре забезпечує мене і наших дітей, живемо, якщо так можна сказати, душа в душу.

Чоловік в усьому мене добре розуміє, підтримує, ніколи й словом не дорікнув, особливо, що я з бідної родини і він взяв мене без копійки за душею, як кажуть люди в нас в Україні дуже часто, до речі.

У Адама добра та порядна родина, що мені дуже сподобалося відразу. Його мати й тато добре ставляться до мене, у них не має звички втручатися у справи нашої сім’ї, давати якісь поради, наче й близькі люди, але з нашою сім’єю себе поводять, як сторонні, ну от зовсім не втручаються до нас.

Хоча у них, крім мого чоловіка, їх сина, є ще рідна донька, але ставлення до обох дітей в них однакове. Різниці я ніколи не відчувала, навіть мене вони прийняли в сім’ю, як свою дитину, чого я не очікувала зовсім.

Сама я родом з України, народилася в невеличкому селі, далеко від міста.

Мої мама й тато жили досить таки бідно, хоча все життя вони важко працювали та старалися для нас.

Я ще добре пам’ятаю, що все дитинство ми їли лише те, що мама на городі вирощувала: картоплю, огірки, помідори, гарбузи, різні соління, те, що могли воростити та приготувати самі.

А ще мама, на той час, тримала корівку, і це дуже нас виручало, адже могла продати молоко людям, а нам спекти якогось смаколика, а ми так раділи тоді, коли мама давала нам велику чашку парного молока щовечора до вечері.

Мама з татом вдома бували мало часу, адже цілий день працювали в колгоспі, потім мама бігла на город, доїла корову.

Нам навіть поговорити з батьками було ніколи, щиро кажучи. Тому, я завжди мріяла покинути те маленьке село, бо нічого доброго за все життя я там не побачила крім важкої праці моїх батьків, до якої вони мене саму ще з раннього дитинства привчали.

І мені пощастило. Я пішла вчитися в місто, там і зустріла свого Адама, якого мені послав сам Господь.

Він виявився дуже добрим і порядним чоловіком, приїжджав в гості до родичів. Там ми й зустрілися вперше.

Відтоді я маю доброго чоловіка, хоча проживаю далеко від батьківської домівки.

Батьків моїх давно не стало, на жаль.

Але хочу вам розповісти про свою Оленку, адже маю я старшу сестричку, яку я дуже люблю, про яку ні дня не можу не думати.

Олена моя залишилася жити в селі, а згодом таки вийшла заміж за місцевого тракториста. Оселилися вони в маленькій батьківській хаті.

Відтоді, як я поїхала жити за кордон, бачилися ми рідко, адже живу я далеко, постійно якісь свої турботи маю, діти малі були, а час летить так швидко: як не одне, то друге.

З Оленою ми спілкуємося по телефону, вона ніколи на життя не скаржилася, все казала добре у них.

У моєї сестри з чоловіком теж троє діток, вони поки малі ще, я завжди дивувалася, як вона там дає раду тим дітям в селі, адже я живу забезпечено і маю хорошого чоловіка, але й мені з двома дітками дуже важко.

Я думала, що вона живе добре. А нещодавно я приїжджала в своє рідне село, в Україну.

Мені це непросто згадувати, але батьківську хату мені було дуже важко впізнати. Усі сусіди побудували великі будинки, а хатина моїх батьків, хоч і пройшло так багато років, стоїть така сама, як в минулому, лише дуже похилилася.

Паркан напів гнилий, той самий, який ще мій батько сам своїми руками збудував. Хоча хатинка біленька, видно було, що сестричка доглядає за нею, підмащує, підбілює, але веселенького вигляду це хатині аж ніяк не додавало.

А коли я зайшла в хату, мало не заплакала, навіть фіранки, вишиті ручками моєї мами, висіли, як колись у моєму дитинстві.

Оленка, моя ріднесенька, зустріла мене з сумною посмішкою, відразу до мене підбігли троє її діток, одягнених дуже скромно, хоча чистенько.

Зі сльозами я роздала гостинці усім. Вони так щиро тягнули до мене маленькі рученята, були щасливі смаколикам та подарункам. Потім ми сіли обідати, чим пригощала мене сестра. А в неї нічого особливого не було: картопля і консервація. У мене аж сльози вийшли, це було все точно так, як в нашому дитинстві, в яке я ніколи більше не хотіла повертатися.

Діти мої ще маленькі, з ними Адам сам залишився в дома, а в село до сестри я приїхала сама, так вийшло просто.

Вже вечоріло, а чоловіка Олени не було, він прийшов пізно ввечері, щось буркнув мені, наче привітався і сів за стіл.

Тоді я вперше побачила дуже сумні очі і натруджені руки моєї сестри. Їй наче дуже ніяково стало переді мною, було видно, що їй незручно, вона дивилася на мене, ніби виправдовувалася за своє таке життя, їй соромно було саме за свого чоловіка.

Олена, довго не думаючи, швиденько стала виставляти чоловікові вечерю, все, що було зготовлено поставила перед ним.

Він, швидко поївши, відсунув тарілки та мовчки пішов спати, витрушуючи з себе кришки хліба на підлогу.

Я була дуже вражена побаченому. Виявляється, що він давно вже не працює, а ходить селом поміж людьми весь день, а додому ледь приходить під вечір і постійно чимось незадоволений, а моя сестра ще й має в усьому годити йому.

А на дітей чоловік сестри взагалі уваги не звертає, наче немає їх у нього і ніколи не було. Олена моя все сама робить і вдома, і на роботі.

Вранці, коли її чоловік вже майнув в село на люди, я стала просити сестру, щоб вона залишила свого чоловіка, вигнала його з нашої батьківської хати і їй буде жити легше, адже їй всього лише 49 років, вона ще жінка молода.

Та моя сестра і чути мене не хотіла, сказала, що їй шкода дітей, хвилювалася, що люди скажуть, та й сусіди відвернуться від неї.

Тиждень я жила в Олени, все її допомагала, просила одуматися, але Олена лише сердилася на мене. Сестра говорила, що я давно вже живу іншим життям, мені не зрозуміти життя простої сільської жінки.

Коли я їхала, то залишила їй чимало грошей, яких мені дав з собою чоловік для дітей сестрички. Всю дорогу думала про неї, про її життя.

Додому я повернулася з важким смутком на душі. Все розповіла чоловікові. Ми з ним багато днів тільки й говоримо і думаємо про сім’ю моєї сестри. Адам взагалі не уявляє, як так можна жити. Тепер ми разом думаємо, чим ми зможемо допомогти моїй сестрі і як це правильно зробити.

Засмучує лише те, що Олена сама змінювати нічого в своєму житті не хоче, звикла до такого життя, адже не бачила кращого.

Олена, чомусь, думає, що так жити – це нормально, каже, що зараз часи важкі, в селі багато людей так живуть. Вона звикла до такого життя. Але ж вона не бачила кращого життя, де в сім’ї панує кохання та добробут, любов до своїх діток. Хоча я вірю, що з нашою допомогою, у них все буде добре. Ми обов’язково зробимо все можливе для цього.

Не знаю, що робити. Як ми зараз можемо допомогти моїй сестрі, коли вона мене й слухати не хоче?

КІНЕЦЬ.