Весь травень стояла прохолодна погода на початку червня у місто прийшло справжнє літо. Люди, що засумували по сонцю і теплу, гуляли вулицями та парками, минаючи магазини одягу.

Віра через скло великої вітрини з заздрістю дивилася на людей, що гуляли або поспішали повз у справах. І ніхто не звертав уваги на манекени у модному одязі, виставлені у вітринах магазину.

– Що, заздриш? Нічого, через дві години ми закриємо магазин і встигнемо насолодитися променями заходу сонця, – До Віри підійшла Юля і стала поруч.

– Так, променями заходу сонця. Літо пролетить, а ми просидимо тут. – Віра зітхнула. – Треба було мені погоджуватися, коли Таня кликала до магазину чоловічого одягу на її місце. Там, звичайно, теж переважно жінки купують для своїх чоловіків, але буває, приходять і чоловіки, причому самотні. Таня так одружилася.

Юля посміхнулася.

– Не віриш? Якось прийшов чоловік купувати сорочку. Раніше дружина покупками займалася, а тепер довелося самому, бо розлучився. Навіть розміру свого не знав. Таня підібрала йому сорочку під колір очей, та ще й краватку на додачу. Потім він ще раз зайшов у магазин. А на третій запросив Таню до ресторану.

А за місяць у тому ж ресторані зробив пропозицію. Знаєш як? Офіціант приніс і поставив перед Танею тарілку, накриту кришкою. Підняв її, а на тарілці лежала оксамитова коробочка з кільцем.

– Як банально. – Юля закотила очі.

– Згодна. Але краще так, ніж взагалі ніяк. До тебе тут працювала Рита. Зустрічалась із хлопцем, завагітніла. Одружилися, але гуляв він по-чорному. Приходила працювати вічно заплакана. Розуму вистачило піти від нього. Забрала дитину та поїхала до мами. – Віра знову зітхнула. – А до нашого магазину чоловіки рідко заходять і то з дружинами.

– А чого відмовилась, якщо подруга пропонувала? Дивися, теж заміж вийшла б, – єхидно сказала Юля, але Віра не помітила.

– Директор попросив попрацювати, доки на місце Рити нікого не візьме. Жаль, що ти тут тимчасово.

Від дверей пролунав дзвін, що сповістив про прихід покупця. Дівчата одночасно озирнулися. У дверях, оглядаючи порожню залу магазину, стояла жінка у віці. Скромна сукня під колір світлого волосся, розгублений винний вигляд, наче вона переплутала двері і не туди зайшла. Віра відразу втратила інтерес до неї, відвернулась до вікна і тихо вимовила, особливо не переймаючись, що покупець може почути:

– Ця нічого не купить. Не варто час витрачати.

Але Юля пішла назустріч жінці.

– Доброго дня. У нас зараз представлено нову літню колекцію одягу. А на торішню добрі знижки. Купуючи дві речі, знижка збільшується ще на п’ять відсотків, – сказала вона, посміхаючись привітно.

– Мені б… – Жінка зам’ялася на мить, – з торішньої колекції щось. Щось відповідно до мого віку. – Вона понизила голос і сказала, ніби повідомляла таємницю. – У мене незабаром ювілей. Потрібна красива сукня. Гостей трохи буде, найближчі, але все ж таки. – Вона кинула погляд на Віру біля вікна. – У мене такий характер, що я довго вибираю, перш ніж купити. Ви мені покажіть, де у вас сукні зі знижками висять, я сама подивлюся, не  відволікатиму вас.

– Ходімо. – Юля пішла між рядами вішалок із сукнями. Вона обрала та показала одну клієнтці. – У вас п’ятдесят другий розмір? Це вам має підійти. Крій вільний сховає всі недоліки фігури.

– Або ця. – Вона зняла з вішалки ще одну сукню. – Потрібно приміряти, щоб зрозуміти, який стиль вам найкраще підійде. Підемо в примірювальну кабінку. Почнемо з цих, а якщо не підійдуть, я вам ще підберу щось.

Жінка одягала сукні та виходила з кабінки до зали. Юля одразу зрозуміла, що жінці сукні не пасують. Але директорка просила, що треба продавати одяг, а не красиво одягати клієнтів. Та ще Віра з цікавістю поглядала в їхній бік.

– Дякую. Але мені не подобається жодна. А із нової колекції дуже дорогі? – Жінка подивилася на бейджик Юлі.

– Дорожче. Але й вибір більший. Підібрати якусь? – Запитала Юля послужливо.

– Ні. Знаєте, днями до мене приїде син. Ми прийдемо разом із ним. Дякую вам, Юлечко. – Жінка посміхнулася і пішла до виходу.

– Я ж казала, що не купе. – пролунав за спиною Юлі голос Віри під стихаючий дзвін дзвіночка. – Тільки час із нею втратила.

– Ми його й так втрачаємо, третій покупець за день у магазині. А вона сказала, що днями прийде, – парирував Юля.

Віра не любила своєї роботи і майже відкрито недолюблювала клієнтів. Якщо хтось їй не подобався, то вона, не приховуючи, демонструвала це. Юля – зовсім інша. Вона влаштувалась у магазин на місяць, поки дівчина, на місце якої її взяли в офіс, не піде в декрет. Їй подобалося бачити, як гарне плаття перетворює жінку і вона йде задоволена. Юля легко знаходила спільну мову з усіма. Віра цим користувалася і часто спихала покупців на неї.

Через два дні, за годину до закриття, в магазин прийшла та сама клієнтка. Вона привіталася з Юлею, як зі старою знайомою. Позаду неї стояв високий юнак в окулярах.

– Ну ось … – Жінка глянула на бейджик, – Юлечка. А це мій син Іван. Допоможіть вибрати мені сукню.

– Ходімо. Я покажу вам із нової колекції. – Юля посміхнулася.

– Дорого, мабуть. А давайте. – Жінка з відчайдушною рішучістю махнула рукою, відкидаючи всі сумніви. – Один раз живемо, правда, Іване? – Вона підняла на красеня очі, сповнені ніжного материнського кохання.

Іван блиснув склом окулярів. Його губи торкнулася поблажлива посмішка.

Юля пішла вузьким проходом між вішалок із сукнями. Зупинилася і показала одну із суконь клієнтці, що йшла за нею по п’ятах. Її син залишився стояти на початку проходу.

– Це зелене вам пасуватиме. А ось це сріблясте, не дивлячись на скромний вигляд, виглядає ефектно через срібні нитки в тканині. Дуже оригінальне. Воно одне у нас і саме вашого розміру. Ходімо в приміряєте.

На молодого чоловіка вона намагалася не дивитись, щоб не соромитися. Його близькість бентежила її. Вона відчувала по напрузі в спині, по скутості своїх рухів, що він спостерігає за нею крізь окуляри.

Жінка поміряла спочатку зелену сукню, потім сріблясту, прискіпливо роздивляючись перед великим дзеркалом.

– Ну як, Іване? Мені дві подобаються. Не знаю, яку вибрати, – звернулася вона до сина, що підійшов.

Іван окинув матір із голови до ніг.

– Тобі все личить. Але в цьому ти виглядаєш просто розкішно. Ти схожа на герцогиню.

Очі жінки наповнилися радісними іскорками  від такого комплементу. Вона знову окинула себе у дзеркало.

– А ви, Юлечко, що скажете? – Запитала вона Юлю, що стояла неподалік.

– Я згодна з вашим сином. Вам дуже личить ця сукня. І сидить чудово, наче на вас пошито. Беріть, не пошкодуєте. – Вона знову відчула напругу в спині, пересилила себе і глянула на Івана.

На окулярах грали відблиски від люстр, що приховували очі молодого чоловіка.

– Ну що ж, якщо вам обом подобається, то ми візьмемо цю сукню. – Жінка затримала свій погляд на сина, наче закликала його підтвердити.

– Ми беремо, – сказав Іван.

Він підійшов до матері ззаду і поклав їй руки на плечі.

– Ой, а скільки коштує? Я не переглянула ціну. – Занепокоїлася жінка.

– Не думай, про це. Я хочу, щоб ти виглядала найкрасивішою, – сказав син.

Наступного дня йшов дощ. За такої погоди не хочеться виходити на вулицю, тим більше ходити за покупками. Промаявшись цілий день у порожньому магазині, Юля з Вірою вимкнули світло в залі та вийшли на вулицю. Віра зачиняла двері магазину, а Юля діставала з сумочки парасольку.

– Здається, на тебе чекають – У голосі Віри прозвучали нотки заздрості.

Юля підняла голову від сумки і побачила Івана, що стояв під деревом навпроти дверей магазину. Вона одразу впізнала його.

– Здрастуйте, Юля. Побачив, що ви вимкнули світло, вирішив почекати тут.

– Із сукнею щось сталося? – захвилювалася вона.

– Із сукнею все гаразд. У моєї мами нав’язлива ідея одружити мене. Ви їй сподобалися. А до цього вона критикувала всіх моїх обранець. Я перестав їх із нею знайомити. Вона вирішила допомогти у влаштуванні мого особистого життя. Придумала привід, щоб ми з вами зустрілися – послала мене подякувати вам за сукню та запросити на її ювілей.

– Ваша мама? – Юля дивилася на нього з якоюсь жалістю.

– Ви вирішили, що я мамин синочок, вірно? Якоюсь мірою це правда. Ближче за неї в мене нікого немає. Я спокійно ставлюся до її забаганок. Це вам. – Він дістав з-за спини букет квітів і простяг Юлі.

Вона взяла букет і уткнулася в нього обличчям, намагаючись сховати збентеження.

– Я тут зайва, – сказала Віра, про яку Юля зовсім забула.

У неї всередині творилося щось незрозуміле. Їй було радісно та страшно одночасно. А від квітів йшов тонкий терпкий аромат, що змішався із запахом дощу. Вона не помітила, як пішла Віра, розчарована тим, що знову пощастило не їй. Не помітила, що дістала парасольку, але так і не відчинила її.

Вона звела очі. Над нею куполом темніла велика парасолька Івана. Мабуть, вона дуже довго мовчала, і її мовчання Іван розцінив по-своєму.

– Якщо запрошення не входить до ваших планів, не хвилюйтеся, я все поясню мамі. – долинув до неї голос Івана.

– А ви? Хочете, щоб я прийшла? – Юля вперше прямо і зухвало подивилася в його очі, що чорніли за склом окулярів.

– Знаєте, мама мені всі вуха продзижчала про вас. У мене таке відчуття, що я вас знав раніше, але забув, а зустрів і впізнав. Я плутано говорю? – Вони йшли вулицею зовсім в інший бік від будинку Юлі, але вона не сказала про це Іванові.

– Добре. Я прийду. Тільки як хто? Як знайома мами чи консультант жіночого одягу?

– А ви різка. Я помилився, думаючи, що ви надто сором’язлива. Я приєднуюсь до мами і запрошую вас як друга, як симпатичну дівчину. Несподівано, але наші з мамою смаки цього разу зійшлися. Народу буде небагато: мамин брат із дружиною, дві її подруги і ми з вами. У неділю о шостій годині вечора у кафе «Шоколад». Ваш магазин закривається о п’ятій. Вам навіть не потрібно відпрошуватися у подруги.

Вони гуляли під дощем до пізнього вечора. Світло вітрин магазинів, вуличних ліхтарів і фар машин відбивається в калюжах, створюючи світлову ілюмінацію. Іноді Юлі здавалося, що вона ширяє між вогнями, не розуміючи, де земля, а де небо.

Наступного дня він знову чекав на неї біля магазину. Іван подобався їй дедалі більше. Але вона розуміла, що такі стосунки не мають майбутнього. Він живе в іншому місті і незабаром поїде.

Після святкування ювілею, яке пройшло в затишній обстановці, вона щодня чекала, що ось сьогодні Іван скаже, що він їде і їм доведеться розлучитися.

Вони сиділи у кафе. Підійшов офіціант та поклав перед ними меню. Юля машинально відкрила та побачила вкладений усередину квиток на потяг.

– Поїзд завтра о восьмій вечора. Це твій квиток, – сказав Іван напружено.

Юля звела на нього розгублені очі.

– Я розумію, що ми знайомі лише два тижні, це занадто маленький термін, щоб дізнатися одне про одного. Перебуваючи на відстані, ми не дізнаємося одне одного краще, ніж зараз. Що ти моя людина, я зрозумів одразу. Ти маєш час подумати. Я чекатиму тебе завтра на вокзалі. А щоб ти не сумнівалася у серйозності моїх намірів, ось. – Іван поклав перед Юлею оксамитову коробочку.

Серце Юлі застигло на мить, а потім підскочило вгору.

– Але робота … – Почала вона.

– Продавати одяг ти можеш у будь-якому місті. – посміхнувся Іван.

– Я тут працювала тимчасово. Я за освітою дизайнер.

Наступного дня Юля звільнилася з роботи, зібрала речі та приїхала на вокзал. Іван з мамою чекали на неї біля вагона. На безіменному пальці Юлі поблискувало золоте колечко.