Інна з трепетом чекала цього дня. Зустріч з батьками Паші мала стати важливим кроком у їхніх стосунках. Але все було не так, як вона мріяла…

Того дня, коли вона переступила поріг їхнього будинку, Інна побачила, як її майбутня свекруха, Марина Ігорівна, буквально оточила Пашу турботою, підправляючи комір його сорочки і підтираючи невидимі порошинки з його плечей. “Ой, Пашенько, ось ти навіщо без шарфика вийшов.

Застудишся!” – З легким докором у голосі звернулася вона до сина, навіть не помічаючи Інни. “Мам, ну я ж не маленький,” – ніяково усміхнувся Паша, подивившись у бік Інни, ніби вибачаючись.

Інна намагалася посміхнутися, але її внутрішній голос тривожно шепотів, що така опіка – не найкращий знак.

Вечір продовжився, і Марина Ігорівна невпинно ставила питання, які стосувалися не лише Інни, а й того, як вона збирається дбати про Пашу. “Іночко, а ти знаєш, які у нього алергії?

І які страви він любить? Паша любить, щоб його шкарпетки завжди були випраними і розкладені по кольору,” – не переставала вона розповідати. Інна відчула дискомфорт, розуміючи, що свекруха бачить у ній не самостійну жінку, а лише продовження своєї опіки. “Марино Ігорівно, я ціную вашу турботу про Пашу,” –

обережно почала Інна, – “Але я думаю, ми з Пашею можемо разом розібратися з його шкарпетками та алергіями.” Марина Ігорівна здивовано подивилася на Інну, наче вперше побачивши її справжню.

Паша м’яко взяв Інну за руку, підтримуючи її прагнення рівноправного партнерства. “Мамо, Інна права.

Ми дорослі і можемо самі піклуватися один про одного”, – додав він, намагаючись м’яко підвести матір до думки про незалежність.

Той вечір став випробуванням для Інни, але вона зрозуміла, що її майбутнє з Пашею вимагатиме вміння постояти за себе, зберігаючи при цьому повагу та любов до його сім’ї.

КІНЕЦЬ.