Поки я була в положенні, що моя мама, що свекруха від радості у хмарах літали, все ділили, хто з онукою гулятиме, до кого вона їздитиме в гості. Але як народила, так їх як вітром здуло – навіть на кілька годин не можна попросити посидіти з дитиною.

Ми з чоловіком планувати дитину не поспішали. Для себе одразу і чітко вирішили, що спочатку встаємо на ноги, а потім розмножуємось. Така позиція не знайшла розуміння ні в моїх батьків, ні у свекрухи.

– Ви так всю молодість витратите на свою роботу, а потім вже може й не вдасться народити, – жахнулася свекруха.

– Це ми поки що в змозі допомогти з дитиною, а потім вже зовсім старі будемо, – казала моя мама.

Але ми з чоловіком на провокації не піддавалися і йшли за наміченим планом – купили квартиру, хоч в іпотеку, проте свою, з’їздили відпочити, на роботі дещо досягли, навіть деякі накопичення примудрилися зробити. А через шість років шлюбу, коли вже і платіж по іпотеці став меншим, і обставини склалися сприятливо, я дізналася що чекаю дитину.

Коли радісна новина досягла вух наших батьків, їхньої радості не було меж. Радість тривала близько місяця. Мене оточили пильною увагою та нав’язливою турботою. Мама зі свекрухою навперебій цікавилися самопочуттям, привозили всякі вітаміни, стежили, як я одягаюся і взагалі поводилися, як дві квочки.

Це було дуже мило з їхнього боку, хоч і доставляло мені низку незручностей. Але простіше було погодитися з ними, ніж зайві дві години вислуховувати голосіння та настанови.

Виношування проходило спокійно, я не мучилася токсикозом та іншими неприємними речами. Коли пішов останній триместр, бабусі зовсім втратили розум. Мало того, що вони регулярно тягли до нас таку кількість дитячих речей, що можна було магазин відчиняти, то ще й між собою домовитися не могли.

Вилилося це в те, що нам було презентовано два ліжечка, дві коляски, інші дрібниці, типу пляшечок та іншого навіть згадувати не стану. Звичайно, кожна бабуся вважала, що саме її дар найкращий, а від нас чекали підтвердження їхніх старань.

Оскільки нам із чоловіком дві коляски та ліжечка були без потреби, та й квартира не гумова, довелося викручуватися так, щоб або нікого не образити, або образити обох однаково.

З першим варіантом у нас не вийшло, проте вийшло з другим – обидві коляски та ліжечка ми повернули назад, а на ті гроші купили самі те, що сподобалося саме нам.

Окремо розчулювало, як бабусі вирішували, хто і коли гулятиме і возиться з ще ненародженою дитиною. Вирішувалися ці питання гучно, голосно, із взаємними образами та апеляціями до нас. Ми ж із чоловіком тільки мовчали, бо прийняти чийсь бік було подібно до смерті. Та й сенсу в цьому не було, дитина ще навіть не з’явилася.

– У мене є побоювання, що дитину у нас бабусі відберуть прямо на виході з лікарні, а повернуть тільки по повноліттю, – жартував чоловік.

Жарти жартами, але наполегливість бабусь почала мене лякати. Але як виявилося, дарма. Тому що після виписки з лікарні ентузіазм бабусь почав втихати.

На виписці бабусі плакали в голос, по черзі тримаючи конверт з онукою. Перші дні закидали мене смсками з питаннями та порадами. Декілька перших місяців регулярно раз на три дні приходили в гості, але здебільшого як глядачі, а не як помічники.

Мене такий розклад влаштовував, мені самій хотілося повозитись із донькою. Бабусі з допомогою не лізли, а я була їм вдячна за розуміння.

Згодом візити скоротилися, залишилися часті дзвінки. У гості до нас бабусі приїжджали від сили разів зо два на місяць, пояснюючи це тим, що не хочуть плутатися під ногами. Мене це дивувало, адже вони так чекали на появу внучки, а потім навіть на руки майже не брали.

Підійдуть, сюсюкають, козу пальцями зроблять і все. Хоча я не забороняла приїжджати та спілкуватися з дитиною.

Коли доньці був рік, ми з чоловіком вирішили, що настав час відновлювати соціальне життя, а то я в декреті почала з розуму сходити. Думали, що раз на тиждень вибиратимемося кудись у люди, залишаючи дитину у бабусь. Проблем ніяких не передбачалося, адже я постійно слухала запевнення, що тільки покличте, ми допоможемо.

Але тут на нас чекав облом. Не горіли бажанням бабусі сидіти з онукою. То вони мають плани, то тиск, то город, то гості, то ще якісь справи. За пів року з онукою погодилися посидіти разів зо три, і то без якогось особливого ентузіазму.

Я, звичайно, розумію, що це наша дитина, нам із нею і поратися, але бабусі так рвалися брати участь у житті онучки, коли вона навіть не з’явилась ще. Куди подівся весь ентузіазм? Не розумію, що сталося і що це за дивна зміна поведінки.

Для себе ми з чоловіком вирішили, що більше не проситимемо їх. Найпростіше наймати няню, але бабусі нехай потім не ображаються.

КІНЕЦЬ.