– Синку, ми тут із батьком подумали, і ось що вирішили. Віддамо вам із Вірою нашу квартиру, а самі до бабусі переберемося. Скільки вам можна по орендованих квартирах поневірятися.

Тим більше ви плануєте другу дитину, трикімнатна квартира буде доречною. А ми в гості до вас приїжджатимемо. Ну, може коли родичі якісь приїдуть, до вас тоді заселяться, у бабусі місця стільки не буде їх розміщувати. Ну, як тобі такий варіант?

– Дякую, мамо, було б непогано. Сподіваюся, родичі не часто приїжджатимуть?

– Ні, звичайно ні, синку. Живіть на здоров’я!

У цій квартирі Віктор виріс. Після весілля недовго прожили з його батьками. Дружина Віра не змогла ужитися зі свекрухою, і вирішили винаймати житло. Віктор планував взяти квартиру в іпотеку, і мамина пропозиція була виходом зі становища.

Зробили ремонт, купили нові меблі, старі забрали батьки. Все складалося, якнайкраще. Розташування було дуже вдалим, недалеко від центру і моря. Частіше тепер будуть вибиратися із сім’єю на пляж.

Віра розбирала речі у шафі, співаючи пісеньку. Настрій чудовий, вихідні попереду. Пролунав дзвінок у двері. Віктор, мабуть, ключі забув вдома, коли до магазину йшов. Але то був не він.

– Здравствуйте, дорогі родичі. Ось ми й дісталися нарешті до вас. Михайле заходь, чого на порозі тупцюєш, і Андрійкка запрошуй, а то в телефоні сидить своєму.

– Здрастуйте, а ви, вибачте, хто?

– Ну, як же.. Я тітка Ліда, сестра свекра твого, це мій чоловік Михайло та син Андрій. У нас зараз відпустка, ось ми і вирішили в Одесу поїхати. Згадали, що родичі тут. Подзвонила братові, а він каже, там син мій тепер живе, їдьте до нього. І ось ми тут. Познайомимося ближче, поспілкуємось.

Віра з подивом дивилася на родичів, що з’явилися. Ніхто її навіть не попередив, як так?

– Ну, проходьте. Їсти, мабуть, хочете з дороги?

– Та ми в кафешку заскочили, але ще раз перекусити не відмовимося, так Андрій? У нього апетит хороший… Та ще повітря у вас таке видно, апетитне.

І тітка Ліда гучно засміялася. Михайло з Андрійом скромно сиділи на дивані. Віра пішла накривати стіл. Тітка Ліда діловито діставала речі з валізи і вішала на стілець.

– А у вас діти хоч є? А то моєму Андрійку компанія потрібна буде, з нами він не особливо любить гуляти, одноліток потрібен.

– У нас син, у дитячий садок ходить.

– Ой, маленький ще, значить. Ну, нічого, і такий піде. Андрійко з ним у кімнаті буде? Розкладачка є?

– Ні. Не було потреби її купувати.

– Тепер є. Адже ми вперше, але не востаннє приїхали, так, Михайле?

Миїайло буркнув щось незрозуміле, але  Ліді і не потрібна була його відповідь. Вона звикла сама вирішувати.

– І надовго ви приїхали?

– А це як піде. На тиждень-два, а там буде видно. Хочемо насолодитися теплим сонечком на рік уперед.

Віра була здивована. Ось вже звалилися на їхню голову родичі. Почувся звук вхіжних дверей, Віктор прийшов.

– Ну, привіт, дорогий племіннику! Ми тебе маленьким ще пам’ятаємо, а ти геть вже чоловік який! Це я, тітка Ліда, не впізнав мене? Ми до вас погостювати, познайомитись ближче. Місто нам покажете. Пару тижнів, думаю, нам вистачить.

Віктор привітався, і вийшов із квартири.

– Алло, мамо, що це за новини? Ви навіщо до нас тітку з чоловіком прислали? Чому не попередили? У нас, взагалі, свої плани були. Що нам тепер робити із цими гостями? Я її знати не знав раніше, а тепер мушу розважати тут?

– Вітя, ну вона ж твоя тітка, це нормально, коли в гості приїжджають. Не попередили, бо сюрприз зробити хотіли. Батько з нею не дуже – то лагодив завжди, нехай у вас поживуть, шкода вам чи що?

– Нормально ви придумали. А може, ми з Вірою проти, про це ви не подумали?

– Ну, синку, я ж попереджала, що можуть приїхати родичі або друзі.

– Мамо, у нас тут не гуртожиток, і ми теж маємо свою думку. Дзвони їй і кажи, що хочеш, щоб їх тут не було. Ми з Вірою та з сином їдемо в гості до друзів, не залишимо ж ми їх одних у нас вдома?

– Синку, я можу під’їхати та побути з ними, поки ви у від’їзді будете.

– Ні, так справа не піде. Ви їх до нас відправили, ви їх забирайте собі.

Віктор скинув дзвінок і повернувся до квартири. Тітка Ліда сиділа за столом і з апетитом навертала величезний бутерброд із ковбасою. Поруч сидів її син Андрій, з повним ротом.

– Їж, Андрійко, ось ще я тобі 3 бутербродики зробила. Ковбаска смачна у вас така. Бери ось огірок, помідорчик, не соромся, адже ми не чужі.

Віра стояла у дверях із кислим обличчям. Віктор зайшов до вітальні. Там на дивані спав дядько Михайло. Аромат від його шкарпеток заполонив весь простір. Віктор скривився. З кімнати здивовано визирав син Сергійко.

– Ой, заснув Михайло, втомився з дороги. Ну, хай поспит. Я б теж відпочила з дороги, де можна?

Віра вказала кімнату, тітка пішла. Віра схопилася за голову від «передчуття” веселого тижня.

Наступного дня приїхала свекруха та забрала “дорогих” гостей, пояснивши їм, що бабуся дуже хоче їх прийняти у себе. Віра з Віктором полегшено зітхнули.

– Ох, синку, пару днів гостювали вони, всі нерви вимотали, батько з сестрою посварився, дитячі образи спливли, і вони поїхали.

– Мамо, будь ласка, не треба більше нікого до нас відправляти, адже ми не готель. Ну добре, там ще якісь близькі, з ким ми спілкуємося, і кого раді бачити.

– Сину.. До мене подруга дитинства збирається з онуками, готель так дорого, ну куди я її розташую, а у вас стільки місця. Я поговорю з Вірою.. Квартира моя, маю право.

– Мамо, ти мене не зрозуміла і зовсім не чуєш. Забирай свою квартиру, ми з’їжджаємо і беремо іпотеку. Спокійно будемо жити! Інакше у нас тут прохідний двір буде, адже квартира твоя.

***

– Зіно, уявляєш, Віктор з’їхав з квартири.. Каже, я там не господар, і гостей твоїх мені не треба.. От і роби добро.. Від щирого серця, живіть, дітки, а він.. Невдячний! Тож приїжджай з онуками, погостюйте спокійно! А він хай як хоче тепер!