У нас із чоловіком двоє дітей – старший син Слава та молодша дочка Рита. Нині синові двадцять сім років, а дочці двадцять два. Слава поки неодружений і живе з нами, збирає на свою квартиру, а Рита три роки тому зі скандалом втекла заміж.

Ми намагалися дати нашим дітям все, що було в наших силах – виховання, освіта, увага, турбота. Ставилися до них однаково, не виділяючи улюбленців, але вони виросли зовсім різні. Син зібраний, вдумливий, цілеспрямований, а дочка вперта, химерна і з установкою, що вона завжди й в усьому має рацію.

Причому в дитинстві було навпаки. Син ріс досить хуліганистою дитиною, часто доводилося ходити до школи, спілкуватися з директором, а дочка була в дитинстві старанніша, не доставляла особливих проблем. Але з віком все змінювалося, син свої проблеми переріс, а ось дочка у старших класах почала дивувати.

Було багато різного, ми з чоловіком думали, що це так запізнілий підлітковий бунт проходить. Намагалися не давити зайвий раз із вихованням, сподіваючись, що у Рити, як і в брата, з віком це минеться. Але чи вік ще не настав, чи це вже й не зміниться, але зараз спілкуватися з дочкою вже просто немає жодних сил, особливо після її заміжжя.

На бюджет свого часу Рита не вступила. Ми з чоловіком чогось подібного чекали, тож готові були вчити її платно. Провчилася вона приблизно два курси, а потім заявила, що виходить заміж. То був грім серед ясного неба.

Ми знали, що в неї є хлопець, але вона не поспішала нас із ним знайомити, тому я й не припускала, що все так серйозно. Коли ж було оголошено про весілля, дочка вирішила представити нам свого майбутнього чоловіка. Кандидатура майбутнього зятя справила не найкраще враження.

Він був лише на рік старший за Риту, йому було двадцять років. Сам ніде після школи не вчився, працював на той момент продавцем-консультантом побутової техніки. Не вихований зовсім – розмови, звички, поведінка, потім ще й виявилося, що має умовний термін. Загалом не зять, а мрія.

Рита дивилася на свого обранця закоханими очима, а в мене серце заходилося від жаху. Ось за це заміж? Коли її наречений пішов, ми з батьком постаралися переконати дочку, що не варто поспішати з весіллям. Можна ж просто зустрічатися, навіть жити разом, але не бігти одразу до РАГСу.

– Я себе не на смітнику знайшла, щоб бути співмешканкою, – пишномовно заявила Рита. – Спочатку штамп у паспорт, потім вже спільний побут.

На питання, де вона цей спільний побут збирається налагоджувати, донька невизначено відмахнулася, мовляв, розберемося у процесі. Ми з батьком зажурилися, перспектива не тішила. Зять, який без матюків пропозицію до ладу сформулювати не може, та ще й вже під умовним терміном ходить.

Спочатку я думала, що дочка так рветься узаконити стосунки, бо вже перебуває в положенні. Це б багато пояснило, але ні, мене запевнили, що бабусею найближчим часом я не ставатиму. Принаймні не стараннями доньки. Вона хотіла довчитися, хоч це тішило.

Відіграли весілля, молодята почали жити з бабусею зятя. Батьки в нього розлучилися дуже давно і роз’їхалися, мати взагалі закордоном, а з батьком він майже не спілкується, навіть на весілля до сина не приїхали, а може він їх і не кликав. Як вони жили спочатку, я до ладу не знаю. Дочка особливо нічого не розповідала, але ходила задоволена.

Через пів року вона вперше прийшла до нас із батьком із синцем – виявилося, що чоловік у неї місяць тому залишився без роботи, і з цього приводу п’є. Риті це набридло, вона спробувала стати між чоловіком і пляшкою, за що й отримала.

Для нас це був шок, у мене чоловік не п’є, і родичів таких ніколи не було, тому чоловік, що п’є і б’є, для мене був за межею розуміння. Я навіть не уявляла, що робити. До поліції дочка йти відмовилася, жила в нас, багато плакала і не ходила в університет – куди вона з таким синцем.

А за тиждень на поріг з’явився зять з винуватим виглядом і букетом під пахвою. Чоловік хотів спустити його зі сходів, але Рита встала грудьми, самі розберемося, не влазьте. Я ледве чоловіка та сина вдома втримала, поки Рита розмови вела у під’їзді.

Після їхньої зустрічі я намагалася поговорити з дочкою, бо по обличчю бачила, що вибачила вона свого дурня. Очі заблищали, букетик нюхає, а одразу з ним не пішла, щоб помаринувати вкотре його, це ж так романтично! Вона сказала, що завтра повертається до чоловіка, і вони помирилися.

– Тобто, у нас тепер ось так життя буде виглядати – чоловік питиме, тебе битиме, а ти приходитимеш до нас, відсиджуватимешся, а потім миритимешся зі своїм чоловіком і повертатимешся до нього до наступних побоїв?

– Він обіцяв, що більше не буде, і просив вибачення. Усі помиляються, у сімейному житті трапляється різне, – відповіла дочка, мабуть, заготовленою реплікою. – І взагалі, не треба мене вчити, я вже не дитина.

Наступного дня вона, як і обіцялася, з’їхала назад до чоловіка, а за два місяці сповістила нас новиною про своє цікаве становище. Я відчула суміш почуттів – від радості до відчаю. Онук народиться – це така радість, але від такого батька і в такій сім’ї, що стає моторошно.

А ще за місяць не стало бабусі зятя, у якої вони жили. Зять почав гуляти по-чорному. Може, бабусю так сильно любив, може, привід хороший, а може раніше вона йому не давала розвернутися, тут я вже не знаю. Але після поминок дня через три, дочка знову стояла у нас на порозі з сумкою, заплаканим обличчям та з побоями на обличчі.

Прийняли. Від походу в поліцію дочка знову відмовилася, ми ж не хотіли на неї тиснути зайвий раз, таки вона чекає на дитину. Чоловік і син поривалися з’їздити, поспілкуватися із зятем, але я вмовила не зв’язуватися. Тим більше, що за тиждень він прийшов сам.

На цей раз таки сталася бійка – Слава заступився за сестру. Він би й дав відсіч родичу, але Рита вилетіла, як фурія, трохи братові очі не повидряпувала. Вийшла дуже негарна сцена, Рита брата такими матюками обклала, що ми з батьком були в шоку. Потім зібрала дрібнички та разом із чоловіком пішла.

Більше до кінця строку вона у нас не з’являлася, тільки дзвонила, казала, що все гаразд. Я дуже сподівалася, що вона не бреше. За її словами, чоловік все усвідомив, взяв себе в руки, знайшов роботу і змінився на краще. Все це пахло обманом, але їздити до них не хотілося та і нас не запрошували.

На виписці з лікарні зять насправді був тверезий, поголений і порядний. Я навіть здивувалась, він так свіжо навіть на весіллі не виглядав. Подумала навіть, що, напевно, його так поява дитини змінила. Втішилася, але радість швидко пройшла.

Через кілька місяців після виписки дочка з дитиною на руках і черговим синцем на пів обличчя знову стояла у нас на порозі. Ми всією сім’єю вмовляли її піти та написати заяву в поліцію, але вона вперлася – у чоловіка умовний термін, а її заява перетворить умовний на реальний.

– Не хочу, щоб батько моєї дитини сидів, діти мають рости у повній родині.

– Та він тебе якось не доведи Господь приб’є, про яку повну сім’ю ти говориш? – Вибухнув чоловік. – Розлучайся зі своїм хуліганом, повертайся додому, онука виростити допоможемо, не кинемо, але щоб я про твого*** навіть не чув більше.

– Я не позбавлятиму дитину батька, – вперлася дочка. А в мене опустилися руки.

Два тижні, що вона у нас жила, ми переконували її, що чоловік її не зміниться, а дитині краще буде без такого тата. Рита нікого слухати не хотіла, а коли зять прийшов ще раз миритися, вона його вибачила.

– Якщо ти зараз до нього повернешся, то можеш не розраховувати, що ми тебе знову приймемо. Досить бігати, або туди, або сюди,

– сказав їй батько. Я не хотіла розв’язувати питання так категорично, але й сперечатися не стала.

Дочка пирхнула, сказала, що в неї тепер своя сім’я і поїхала. Тепер чоловік із нею не спілкується, Слава перестав спілкуватися ще після того, як вона на нього кинулася, захищаючи свого чоловіка, а я ще якось намагаюся підтримувати зв’язок. Але дається це важко.

За ті кілька років дочка була не раз бита, але йти від чоловіка все також не збирається.

– А куди я піду? Мені батько дорогу назад зачинив. Спочатку не відмовили дурне дівчисько від необдуманого вчинку, а тепер ще й кинули на свавілля долі, – каже мені дочка, коли вкотре в них із чоловіком не ладнається.

– Хіба батьки не повинні допомагати та захищати свою дитину? А ви мене покинули, ось я сама й розбираюся, як вмію.

У мене від таких розмов серце стискається, дуже багато хочеться у відповідь їй сказати, але я тримаюся з останніх сил. Хоча з кожним разом слухати про те, що це ми не відмовили її від шлюбу, а потім ще й не допомогли, коли вона потребувала допомоги, все складніше. Дочка сама обрала свою долю.

КІНЕЦЬ.