Ніна Ігорівна прокинулася пізно, майже о дев’ятій ранку. Прокинулася старенька від шуму дощу…

Зазвичай вона вставала о восьмій, але цю ніч жінка спала поганенько.

Чи то від осінньої негоди, що чулася у вікнах її хати шумом важких крапель, чи то від смутку, який не відступав від пенсіонерки весь останній тиждень…

Дочка з онукою та зятем поїхали, як тільки закінчилася їхня відпустка.

Забралди з собою і найсвітлішу її радість – онучку Маринку.

Шестирічна дівчинка любила бабусю, й цього разу знову розлучалася із нею зі сльозами.

Не витримала й Ніна Ігорівна – теж розплакалася, просячи привозити Маринку частіше.

– Та ви що сьогодні влаштовуєте обидві?! – напівжартома, напівсерйозно сварилася дочка Світлана.

– Та приїдемо, приїдемо скоро, через місяць вже будемо тут на вихідних!

Марино, ти вже скоро в школу підеш, а плачеш… Мамо, ну а ти що? Який приклад внучці показуєш?

– Ой, та я й сама не знаю, шкода мені вас відпускати… – зітхнувши, сказала Ніна Ігорівна. – Так весело було всім разом. А тепер я знову одна…

– Ти не одна, з тобою твоя сусідка Ольга Петрівна! – заспокоювала матір Світлана. – Рахуй сорок років пліч-о-пліч, як сестри живете, та й з іншими ти завжди чудово ладнаєш.

– Ох, теще! – обіймав Ніну Ігорівну зять Славко. – Якби не робота, я б точно у вас залишився! Так тут вже добре, місця найкрасивіші… А риболовля одна чого варта!

Мариночка обіймала бабусю і не хотіла сідати в машину.

Але ось збори і вмовляння були закінчені й сімейство поїхало у місто.

Тепер Ніна Ігорівна явно нудьгувала. Навіть прокидатися вранці було важко.

Здавалося, ну які там справи? Одній і готувати навіть не хочеться…

Та раптом на подвір’ї загавкав її песик. Надія Ігорівна встала з ліжка.

– Треба годувати йти моє хазяйство, – посміхнулася вона.

Ніна Ігорівна вийшла на подвірʼя. Її сусідка Ольга Петрівна вже працювала у своєму саду.

– Привіт, Ніно, щось тебе й не видно! – гукнула вона, і звично помахала рукою. – Ти не заслабла там, не дай Боже? Як ти?

– Та не слаба я, от тільки не можу звикнути, що моїх зі мною немає… – поскаржилася Ніна Ігорівна. – Вся відпустка була разом з онукою, а тепер я одна. Тільки й думаю про неї, і ніяка робота не йде…

– Оце ти даремно, – Ольга Петрівна підійшла до самого парканчика. – Себе не картай, вони приїжджатимуть. Зараз я прийду до тебе, чаю гаряченького поп’ємо, я булочок принесу, вчора напекла…

Жінки сиділи на кухні, розмовляли. Раптом Ольга Петрівна глянула на підвіконня й застигла від несподіванки.

Жінка побачила на підвіконні стару пластмасову ляльку.

Вона була кошлатою, і здавалося, теж з тугою дивиться на дорогу, звідки мала з’явитися її маленька подружка Маринка…

– Що це в тебе лялька така розпатлана лежить і брудна? – серйозно запитала Ольга Петрівна, беручи ляльку в руки.

– Так, це внучка гралася… Ляльці цій багато років. Залишилася ще з дитячих років Світлани, – відповіла Ніна Ігорівна. – Пам’ятаю як ми її купували в нашому магазині на день народження Світлани таємно, щоб вона не бачила, а потім ховали в шафі до часу. Як же ж вона раділа цій ляльці! Тому й викидати не дала потім, навіть коли нареченою стала.

– А зараз тобі б саме час її до ладу привести, – порадила Ольга Петрівна. – Якщо така легендарна лялька, сімейна радість двох поколінь, то зроби Марині приємне – одяг їй поший. Ти ж майстриня, Ніно.

Ніна посміхнулася і кивнула. Тепер вечорами вона шила на ляльку одяг. А якось вимила її губкою в теплій воді, причесала як дитину і чомусь почала жартома з нею розмовляти:

– Ну що, Настю. От і до тебе мої руки дійшли. Тепер і я ніби з тобою граюся… І сміх, і гріх. Але Ольга має рацію. Абсолютно права. До того ж Маринка зрадіє. Ти ж у нас стала як нова. Любо дивитись!

На маківці ляльки був зав’язаний білий бантик.

Здавалося, лялька прислухається до голосу господині і з вдячністю приймає свої обновки.

Вбрання щовечора поповнювали міцну коробочку з-під взуття. Це були сукні з обрізків матерії, в’язані кофточки й шапочки, і навіть чобітки зі старих шкіряних рукавичок.

У чергове чаювання був «показ мод». Ніна Ігорівна вбирала свою ляльку перед здивованою Ольгою Петрівною, яка гаряче й захоплено оцінила новий гардероб ляльки.

– Оце так! Та тобі можна замовлення брати на шиття і в’язання, Ніно! Модельєрка ти наша! – посміхалася сусідка.

– Ні. Я тепер і бачу не дуже, і спина слаба, ось тільки на ляльки сукні і є сили, – сміялася задоволена похвалою Ніна Ігорівна.

Ольга Петрівна пішла, нахвалюючи свою подругу, а наступного дня повернулася з оберемком ляльок.

– Приймай, подруго! Ти не уявляєш, на що ти мене спонукала. Я ж перебрала все своє барахло. У нас, мабуть, у родині так заведено – нічого не викидати.

Вона реготала, бачачи здивування Ніни, що гладила ляльок, ведмедика й інші іграшки.

– Звідки таке багатство, Олю? – запитала Ніна Ігорівна.

– Я залізла на своє горище. Це щось! Острів скарбів, – сказала Ольга. – Я і тебе туди запрошую, це буде екскурсія у минуле! Треба мені звідти ще притягнути щось. Тільки це згодом.

А спочатку – ось, тримай для Маринки. У мене внук вже дорослий, в іграшки точно гратися не буде.

А ти як цих ляльок одягнеш, так Маринка з села нашого вилазити не буде.

Тільки ти їй одразу всіх ляльок не віддавай. Нехай сюди їздить гратися, а бере в місто в гості по одній.

Як у бібліотеці книги змінюють, так і ти їй щоразу інших ляльок даруватимеш…

Ніна Ігорівна вечорами охоче займалася своєю колекцією ляльок.

Смуток її зник зовсім. Більше того, вона з такою любов’ю обходжувала ляльок ще й тому, що вони були старі, з часів, коли Світлана й дівчатка Ольги були малятками.

Немов у юність, навіть майже в дитинство поринула Ніна.

Сама гралася й насолоджувалася цим процесом.

Ольга Петрівна приходила щовечора. Вона принесла старий програвач зі свого горища, ретельно вичистила його, і подруги сиділи, в’язали маленький одяг і слухали пісні.

На лавці біля пічки в ряд сиділи ляльки у вбраннях.

Здавалося, що вони теж прийшли на концерт.

…Марина, яка приїхала в гості, була у повному захваті. Та що там онука! Світлана й Славко були вражені бабусиними ляльками.

А Ніна Ігорівна, після того, як вбрала ляльок, і свої блузки всі перепрала. І одягла до приїзду рідних найошатнішу – вишиту.

– У нас сьогодні свято якесь, мамо? – запитала Світлана. – Ти з якого приводу так вбралася у вишиванку?

– Так ви ж приїхали! Ось моє свято! – бабуся поцілувала дочку й онуку.

Дівчинка не відходила від ляльок. Вона раділа як ніколи.

За столом зібралися всі, зокрема й Ольга Петрівна.

Гості поїхали. Марина взяла з собою ляльку. А через день зателефонувала донька Світлана.

– Маринка вже знову до тебе проситься. Тож у вихідні ми знову будемо в селі. Кажи, що з аптеки й магазину тобі привезти…

Ніна Ігорівна щасливо засміялася. Спрацювало! Треба ж. Ольгина порада не тільки позбавила від смутку, а й внучку порадувала, і Світлана тепліше на матір дивиться, і в гості їдуть…

– Піду-но я завтра в коморі розберу все, – шепотіла своїм лялькам, що сиділи на комоді, Ніна Ігорівна. – Може теж щось цінне знайду.

Здається, там старий металевий конструктор десь був і дитячий посуд. Треба до приїзду Мариночки все встигнути впорядкувати.

Ох ти, справ же ж скільки…

КІНЕЦЬ.