– Чула, що нового керівника відділу призначили? – підійшла до Надії Галина, теж працівниця їх пошти.

Вони вже багато років разом у вузькому колективі.

Тільки-но Любов Василівна пішла на пенсію. І як вони з новою керівничкою спрацюються?

– Ну, чула, і що? – Надія була не в настрої.

Не любить вона зміни, все життя тут, будинок її поруч, а тепер все пішло навперекір.

– Так ось – це чоловік! – у голосі Галі було приховане захоплення.

Вперше за весь час у них буде мужик у колективі! Це ж як тонус підіймає, тим більше, що Галя одна сина виховує.

– Я зрозуміла, – байдуже кивнула Надія.

– Якщо що, я тобі не суперниця, ти ж сама знаєш.

Надія давно вже спокійно ставилася до того, що вона чоловікам не подобається, та й добре. Це в дитинстві було прикро, а зараз!

Та все одно, що вона маленька, пухка, щічки круглі, а волосся ріденьке. Та й вік за сорок, чого тепер чекати? Щастя не в цьому зовсім…

Ось у Надії батьки живі – це вже щастя. І часу повно вільного.

Надія любить готувати, вишиває. А ще вона давно звикла до риболовлі. У дитинстві з батьком разом їздили, тато сина хотів, а народилася Надійка.

Але тато не став засмучуватися, скрізь із собою доньку тягав, тож Надія багато чого вміє.

А Галя що? Красива, розумниця, а з чоловіком розлучилася, сина одна виховує. Вічно грошей у борг бере. Хоч би їй пощастило!

…Новий керівник вийшов на роботу через день. Високий чоловік середнього віку з рудими вусами і лисий.

Він не зрозумів одразу, що на робочому місці була тільки одна Надія, й з порога почав:

– Здрастуйте, я Вадим Сергійович, ваш новий…

Він не встиг договорити, бо побачив, що єдина працівниця, яка є в залі, якось дивно на нього дивиться.

Вадим Сергійович одразу зніяковів. Він людина проста, може з ним щось не так?

…Вадим і так все своє життя боровся із соромʼязливістю.

Працював у сусідньому районі, поряд із домом, там він теж поштове відділення очолював.

Але комусь раптом його місце знадобилося, ось Вадима й попросили перейти на околицю, в інше відділення, хоч йому це й вкрай незручно було.

Але сваритися він не звик… І ось він тут.

Але чому ця жінка так дивно дивиться на нього?

Вадим Сергійович почервонів, навіть чоло спітніло.

От же ж, він так важко сходиться з людьми, ну за що йому це випробування?

Жінка продовжувала дивитися, пильно так вдивлялася, і раптом засяяла:

– Вадимчику, це ти чи що? Та ну! – від подиву Надія аж засміялася.

Оце так зустріч однокласників!

Вадим Сергійовичу здивовано дивився на Надію, не розуміючи, що відбувається.

– Вадимчик? Звідки ви знаєте? Ой, стривай, стривай, е-е, Надійка? Та невже це ти? Оце зустріч! – і довгий, вусатий і незграбний Вадим Сергійович кинувся до Надії і міцно обійняв її.

Через п’ятнадцять хвилин вони вже пили каву в підсобці і раз у раз вигукували:

– А пам’ятаєш?!

Але коли зайшла Галина, Вадим Сергійович посерйознішав, але комплімент зробив. Цьому він спеціально вчився, сказав, постаравшись сховати свою скутість:

– Дуже приємно, коли у колективі є такі гарні жінки. Ідіть у залу, Галю, ви просто прикраса нашого поштового відділення.

Через тиждень Галина вже планувала:

– Надійко, він такий чарівний! Ну краса мужикам взагалі не потрібна, я вважаю. Вона їм тільки заважає, а ось високий зріст, міцні руки й добра посмішка – це найголовніше. Надійко, ти уявляєш, як ми з ним разом виглядатимемо? До речі, я дізнавалася, Вадим розлучений, дітей у нього немає. Так що Надійко не заважай мені, гаразд?

– Звичайно, Галю, – Надія навіть здивувалася, що комусь на думку спаде, що в неї і Вадимчика, ой, тобто Вадима Сергійовича, щось може бути.

Галина тепер приходила працювати, як на свято. В елегантних сукнях в обтяжку або джинсах та напівпрозорих блузах вона й справді була чарівна.

У них у відділенні якось навіть відвідувачів побільшало, причому не бабусь, які завжди були чимось незадоволені, а, як не дивно, чоловіків.

Один із них, Микола, охоронець із сусіднього супермаркету, так прямо зачастив.

Пригощав їх гарячими пиріжками, що поряд готували, купував у Галини лотерейні квитки і всілякі дрібниці.

Але Галина на нього не звертала уваги, вона посміхалася тільки Вадиму Сергійовичу.

Іноді після школи до них на пошту забігав син Галі, так вона при нагоді їх одразу й познайомила,

– Ось, Вадиме Сергійовичу, Володя мій, відмінник, у шахи грає, а ще футбол любить. Все добре, тільки руки чоловічої не вистачає, – і млосно дивилася на керівника.

Якось випадково поряд Микола опинився. Він тут же є Володі запропонував:

– Володьку, а в мене в підсобці цуценя живе, хочеш подивитись? Поруч, у сусідньому будинку.

Але Галина тільки зиркнула на Миколу:

– Не потрібне нам цуценя, і взагалі, що ти, Миколо, все тут крутишся? Іди працюй!

Але одного разу сталося щось дуже дивне…

Святкували день народження Надії – сорок п’ять років.

Колектив у них невеликий, дружний – Надія з Галиною, їх змінниці Ліза й Олеся, і Віра Іванівна, що рекомендовані листи видає.

Ну і, звичайно, Вадим Сергійович, їх керівник. Вони з ним уже спрацювалися, нічого не скажеш – хороший він мужик. Ніколи не свариться, роботу знає, і все у нього сплановано, як треба…

Галина прийшла в шикарній сукні.

– Надійко, ти пробач звісно, день народження у тебе, але останнім часом Вадим Сергійович так на мене дивиться, що в мене передчуття! Думаю, сьогодні він мені зробить пропозицію, ну мені ж треба добре виглядати?

– Та не хвилюйся, Галю, я теж думаю, що звісно ти йому подобаєшся. Молода, вродлива, я рада за тебе.

– Тоді ти йди раніше, скажи втомилася, домовилися? – попросила Галина.

А Надія надвечір і справді втомилася, не звикла вона до таких посиденьок. Зібрала подарунки, квіти, а Вадим Сергійович раптом за нею:

– Я допоможу!

Вони вийшли на вулицю. Надія хотіла йому сказати, що не треба її проводжати, але раптом Вадим Сергійович зібрався з духом,

– Надійко! Я з батьками живу. А вони вже немолоді. Та й ти теж, як я зрозумів, із батьками. Ну ось… Як то кажуть, два чоботи пари!

І дивиться на Надійку, а вона навіть не зрозуміла – про що це він?

– Та я, взагалі-то, хотів сказати…

Надія не витримала:

– Вадиме, ну ти як завжди, тебе не зрозумієш, що хочеш сказати?!

– Та ось що! – Вадим Сергійович раптом підійшов і незграбно поцілував її.

Визирнула Галина. Вона чекала, що керівник повернеться, а тут таке! І закрила двері…

– Будь моєю дружиною, ось що, Надійко! Життя воно таке коротке, а я нічого не встиг, та й куди мені. А тебе побачив, ти така… Така сама, як і раніше. З тобою я можу бути сам собою. А ще б нам донечку, Надійко!

Надія не могла в таке повірити!

– Вадиме, ну про що ти говориш?! Років мені вже скільки?! Зараз, звісно, і в такому віці народжують, але я не уявляю, ні, я навіть про це й не думала…

– Надійко, я все розумію, тож ми можемо вдочерити дівчинку! Ну погоджуйся ти не пошкодуєш, я буду дуже хорошим чоловіком!

Надія прямо оторопіла від такої пропозиції. Ну треба ж, як це все несподівано! І змогла тільки сказати, щоб не образити:

– Вадиме, ну давай я подумаю, га?

– Добре, Надійко, до завтра я чекаю, так, чи ні, вирішуй! Ходімо я тебе проведу…

…Цілу ніч Надія не спала… Та й як тут заснеш?

Вона раптом уявила: Вадим – її чоловік, та ще й вони дівчинку вдочерять.

Це ж чудово, якось приємно їй раптом було думати про це і дивно!

Чоловік у неї буде… Чоловік, треба ж?! І маленька донька, дівчинка. Господи, все, тепер вона не зможе відмовитись, а якщо й відмовиться, то потім собі не пробачить.

Потім усе життя уявлятиме, як би вона була дружиною і… Мамою!

Вранці вся розчервоніла Надія прийшла на роботу.

Галина у простому одязі і без макіяжу на неї навіть не глянула, але Надії було все одно.

В обід зайшов Вадим Сергійович.

– Ну, як тут у вас? Все в порядку? Так, до речі, Надіє Іванівно, зайдіть до мене, у мене для вас є доручення…

Надія нерішуче пішла за ним.

Вадим Сергійович зупинився.

– Надійко, я хотів вибачитись. Може я тебе образив, напевно, я даремно тобі це запропонував?

Надія зібрала всю волю й відповіла,

– Ні, Вадиме, не образив, і я… Я подумала, і я згодна.

– Згодна стати моєю дружиною?! – радісно вигукнув Вадим Сергійович.

– Так, згодна стати твоєю дружиною, Вадиме, але з однією умовою!

– З якою?

– По-перше, ми ніколи не сваритимемося, а по-друге, дівчинку в дитбудинку виберемо ту, яку ніхто не хоче брати, найбільш обділену увагою…

– Я зрозумів, Надійко, ти дуже розумна! Тоді вона точно буде схожа на нас!

Надія засміялася і на душі її стало так тепло, як ніколи…

…Одружилися вони скромно, Галя й Микола були у них свідками. А батьки Надії й Вадима плакали на їхньому весіллі від радості.

Дізнатися все про вдочеріння Вадим і Надія поїхали одразу після весілля.

І поки Вадим розмовляв із завідувачкою, Надія вийшла з кабінету.Вона раптом побачила дівчинку, руденьку, кирпату, з розсипом ластовиння, вона виглядала з-за колони.

І такий розпач був у її очах, ніби вона вже багато разів ось так дивилася на дорослих, які прийшли по доньку.

А ті брали іншу дівчинку, і вели її в інше, чудове життя. Й іншу дівчинку вели, і третю, і ще…

А вона стояла і вже майже не сподівалася, майже перестала вірити, але виглядала і дивилася, дивилася…

Надія одразу зрозуміла, що саме це її донька, а Вадим Надію підтримав.

І що дивно, маленька Валя з кожним днем тепер стає все красивішою.

У неї шикарне волосся, руде, як у татуся вуса. Вона маленька й кирпатенька, як мама.

І ще у Валі в очах тепер море щастя, і вона більше не плаче. Адже у неї є і мама, і тато, і дідусі з бабусями, які обожнюють онучечку Валечку.

Надія дивиться на коханого, і не розуміє, як вона раніше не помічала.

І справді він високий, у нього міцні руки й добра посмішка. І це просто приголомшливо!

Надія вчить маленьку Валю вишивати і готувати смачні страви і навіть не може повірити, що ось так, раптом, так просто, вона стала найщасливішою жінкою на світі!

…Ну а на весіллі в Галини та Миколи, Надія і Вадим були подружкою нареченої й дружбою!

КІНЕЦЬ.