У мого чоловіка було тяжке дитинство. Батько кинув їх із матір’ю, коли синові було лише три роки. Після цього Сергій його жодного разу не бачив. Незабаром мама знову вийшла заміж і в них з її новим чоловіком завилась дочка Марина.

Можливо, тоді вся увага і перемикнулась на молодшу дочку. Хоча, за словами чоловіка, до Марини, як і до нього, батькам ніколи не було діла. Мати не ходила на батьківські збори та не цікавилася успішністю обох дітей.

Навіть про те, що Сергій був капітаном волейбольної команди, вона випадково дізналася від сусідки, коли та захоплювалася спритністю чужого, по суті, хлопчика. Чоловік часто розповідав про те, що його ніколи не хвалили за спортивні досягнення чи добрі оцінки.

Втім, наскільки я зрозуміла, його ніхто ніколи особливо не лаяв. Вони мешкали з батьками як сусіди. У результаті одразу після школи мій чоловік вступив до технікуму, а потім влаштувався на роботу і вже за свої кошти навчався в університеті.

Допомогу йому ніхто не пропонував. Батьки йому навіть не дзвонили. Загалом споріднених відносин між ним, його матір’ю і вітчимом не було. Чи варто дивуватися з того, що вони навіть не прийшли до нас на весілля, хоча отримали запрошення.

Власне, Сергій і не збирався їх кликати. Він одразу сказав, що його рідних на нашому святі не буде. Найприкріше, що Сергія батьки не стали виправдовуватися і шукати вагому причину для своєї відсутності – вони просто не з’явилися.

Можливо тому, для мого чоловіка було дикістю те, що я дзвоню мамі з татом щовечора, розпитую, як у них пройшов день і бажаю добраніч. Ну, а що вдієш, якщо батьки мене люблять? Вони завжди дбали про мене і продовжують це робити, попри те, що я вже доросла.

Після знайомства з тестем і тещею я сподівалася, що Сергій зрозуміє, що не всі батьки такі байдужі, як його. Мені здавалося, що мого кохання вистачить, щоб компенсувати його дитячі травми.

До того ж мої мама з татом добре прийняли Сергія до нашої родини. Батько хвалив його за те, що зять багато вміє майструвати своїми руками, а мама раділа апетиту мого нареченого.

Ось тільки виявилося, що Сергію все це не було потрібно. Майже одразу після весілля він почав шукати відмовки, щоб не їздити разом зі мною до моїх батьків.

Я й не наполягала, думаючи, що він почувається там некомфортно. Але коли Сергія стали дратувати мої щоденні дзвінки до мами, я не витримала і розлютилася:

– Я дзвоню батькам! Що в цьому такого? – обурилася я.

– Поліна, ти вже доросла! У тебе вже своя сім’я і нема чого сюди батьків вплутувати, – відповів мені чоловік.

– Взагалі батьки – це теж моя сім’я, – заперечила я.

– Ні, твоя сім’я – це я та наші майбутні діти! А батьки – це справа десята. Я зі своїми не спілкуюся, і тобі час би припинити, – огризнувся чоловік. Я просто здивувалася від таких слів.

Звичайно, я розумію, що чоловік скривджений на батьків за те, що між ними ніколи не було теплих, довірчих стосунків. Але у моїй родині все було інакше! Хіба це погано?

До того ж для мене ніколи не стояло питання вибору між чоловіком та батьками. Якщо у Сергія є якісь плани на вихідні, то я їду з ним, а не з матір’ю та батьком. Чоловік і так завжди стоїть у мене на першому місці!

Чому ж я повинна відмовлятися від спілкування з мамою та татом, якщо у мого благовірного таргани в голові? Моя нервова система починає давати збій. Я все частіше замислююся над тим, що мені простіше відмовитись від такого чоловіка, а не намагатися пом’якшити його.

КІНЕЦЬ.