Довгий час мій молодший син, його дружина та двоє їхніх дітей щодня приходили обідати до мене додому. Вони переїхали, бо син будував будинок – проект, у який ми вносили фінансовий внесок, бо їм завжди не вистачало кількох тисяч.

Його дружина, прикидаючись гостею, зайнятою своїми малюками, ніколи не допомагала готувати їжу. Потім мій старший син і його сім’я почали частіше відвідувати нас, обурені тим, що ми фінансово допомагали його братові, але не їм.

Я часто жертвувала своєю часткою їжі, щоб мої гості були ситими, залишаючи трохи собі після того, як обслужу чоловіка.

Плюс до всього, моя мати все ще очікувала, що я виконуватиму її накази з управління нашою фермою – від посадки до догляду за худобою.

Вона скрупульозно ставилася до продажу наших молочних продуктів, тоді як я майже нічого не споживала. Я часто мріяла про шоколад, ховала його, але онуки його завжди знаходили.

Моя кава вже багато років була гіркою, без солодкості шоколаду. Мій розпорядок дня складався з нескінченного циклу приготування їжі, збирання та роботи на фермі.

Коли я нарешті сідала, невістка передавала мені онука, чекаючи, що я гратиму з ним. Моя мати часто дорікала мені за те, що я поступаюсь вимогам, оскільки в мене не було офіційної роботи.

Але одного разу, коли ми всі сіли вечеряти, я взяла справу до своїх рук. Я поступово розподілила їжу і веліла своїй невістці приготувати каву і чай.

Потім я розрізала торт, принесений моїм старшим сином, на рівні шматочки. Раптом я виявила, що нарешті говорю істини, які були поховані глибоко всередині мене.

Я нагадала своїм синам про фінансову підтримку, яку вони отримали. Я звернула увагу на відсутність допомоги від моєї невістки. Я зізнавалася у своїй любові до шоколаду.

Нарешті я оголосила про зміни: ми продамо корову, перестанемо розводити свиней, і я знайду роботу. У кімнаті запанувала тиша: а що мені тепер можна було сказати?

КІНЕЦЬ.