Я випадково дізналася, що дівчата, з якими ми працюємо в одному відділі, одержують більший оклад. Мене ця обставина, звичайно ж, здивувала та засмутила. Майже тиждень я збиралася з думками, щоби підійти до начальниці.

Коли ж я запитала причини різної зарплатні, вона відповіла, що я сама не просила надбавок. Хочу сказати, що я працюю не в бюджетній, а в приватній організації. Жодних бонусів за вислугу років чи особливих знань у нас немає.

Кожен співробітник отримує оклад плюс відсоток загальної премії за спільний закритий проєкт. Бувало, звичайно, що окремим співробітникам виплачували по два-три оклади за особливий внесок у розвиток компанії. Але таке на моїй пам’яті було кілька разів, хоча я тут працюю майже п’ять років.

Інші співробітниці нашого відділу працюють у компанії по вісім-дев’ять років. Усього нас у кабінеті чотири особи. Колектив у нас загалом – дружний та привітний.

Коли я прийшла до цієї організації, колеги мені допомагали, пояснювали нюанси роботи, підказували, як поводитися з начальством. Загалом ми виконуємо одні й ті самі обов’язки, тому я думала, що у грошовому еквіваленті все оцінюється однаково.

За ті кілька років, що я працюю в цій організації, я жодного разу не питала у співробітниць про їхню зарплату, а дарма.

Випадковість розставила все на свої місця. Тиждень тому у мене на робочому комп’ютері стався технічний збій.

Навколо нього зібралося кілька системних адміністраторів. Я, розуміючи, що робочий процес вже порушено, вийшла з кабінету і йшла коридором за кавою. Назустріч мені йшла головна бухгалтерка Ірина Петрівна.

– Ганно, добрий день! У Вас є вільний час? – Звернулася вона до мене.

– Так, якраз сьогодні я абсолютно вільна. Айтішники перевстановлюють усе програмне забезпечення на моєму комп’ютері, – відповіла я.

– Чудово. Можна я тебе попрошу мені допомогти? Мені потрібно зробити копії гори документів, а мої дівчатка, як на зло, обидві пішли на лікарняний. Я просто нічого не встигаю, – благала Ірина Петрівна.

Я, звісно, погодилася. Серед стосу документів були й зарплатні відомості. Я, з цікавості, глянула на суми, які отримують мої колеги, та й була дуже здивована.

Різниця була від двох до п’яти тисяч не на мою користь! Я в нашому кабінеті була самим низькооплачуваним співробітником, хоча працювала нарівні з усіма. Я насилу дочекалася вечора, щоб, як слід, обміркувати те, що я дізналася.

Запитувати колег про те, чому склалася така несправедлива ситуація, було б дивно. Тому наприкінці тижня я підійшла до начальниці. Не відкладаючи в довгу шухляду суть питання, я запитала у неї безпосередньо, чому в мене, порівняно з іншими співробітницями нашого відділу, такий низький оклад.

Відповідь директора вбила мене наповал:

– Ганна Євгенівна, а хіба Вас щось не влаштовує? Всі інші щороку просять собі надбавку, а Ви завжди мовчите. До того ж у трьох співробітниць є діти, а Ви, наскільки я знаю, ще не заміжня. Ви ж знаєте, що на дітей потрібно більше витрат. Так що, на мою думку, все логічно.

Я розгубилася через таку відповідь. Але через пару днів знову підійшла до начальниці та зажадала набавки.

– По-перше, я частіше за інших залишаюся в офісі на перероблення. По-друге, я за п’ять років всього два рази брала лікарняний, на відміну від інших співробітниць. У зв’язку з цим я вважаю справедливим збільшити мені оклад на три тисячі, – висловила свою думку директору.

Вона обіцяла дати відповідь за кілька днів.

Для себе я вже вирішила, що не прийму відмови начальниці. Якщо вона не вважатиме за потрібне збільшувати мені зарплату, я напишу заяву про звільнення.

КІНЕЦЬ.